Слава ЗСУ!

Чари загублених речей

Дощовий день

Туристичний притулок Плісце – гарне затишне місце для змореного подорожнього. Коли, йдучи звивистою гірською стежкою, очам раптово відкривається двоповерховий дерев’яний будиночок – то повірити у це майже неможливо, особливо якщо все навколо заполонив сріблястий туман. Гірська мара, карпатська омана – що завгодно, тільки не реальність. Але ж ні. Дива трапляються і в дійсності. Випадкові, нечасті, крихітні, непевні, проте дива.

Для туристичної групи із семи чоловік подорож почалася найкращим чином: розкішний ранок, яскраве сонечко, чисте небо. Далі на їхньому шляху зустрілись веселі добросердні люди, з котрими довелося їхати в переповненій до верхів маршрутці від Івано-Франківська до Калуша, а потім в такій самій від Калуша до Осмолоди. Та й перша година ходьби з рюкзаками виявилась напрочуд легкою. Тоді земля під ногами неслася ніби скажена, а кожен наплічник важив з пір’їнку.

Згодом почався підйом. Завзяття з молодецьким запалом заходилося неспішно марніти й в’янути: посмішки плавно змінювались невдоволеними мінами, а серед слів збудження і захвату час від часу закрадались нотки невдоволення. На щастя, привал біля вузенької гірської річки зміг врятувати бойовий дух: холодна вода надала сил, можливість деякий час посидіти без наплічника нагадала, що життя буває і без нього. Далі все пішло б гарно, якби з-за гір, котрі майоріли зеленими лісистими схилами, не показалися чималі грозові хмари.

Туристи, вперше зіткнувшись з дівочими забаганками карпатської погоди, подумали: пронесе, погримить та й перестане. Але панянка виявилась не настільки передбачливою, як ті вважали. Дощ повалив суцільною стіною, блискавки раз у раз розсікали небо вогняними пасмами дивовижних форм, а негідник-вітер немилосердно сік обличчя. Пілігрими, швидко порадившись, вирішила перечекати під деревами у гущавині лісу: трохи поллє та й перестане – гроза довго не йтиме. Зарозумілість часто межує з наївністю і навпаки. Якщо міркувати, наче знаєш все, знаючи лише щось одне, – то рано чи пізно втрапиш у халепу. Минуло півгодини, злива й не думала переставати, а стежка за цей час вже встигла покритися тонким шаром слизького багна.

Вийшовши з-під листяного сховку, що, власне, став добряче протікати, шукачі пригод щільною колоною рушили вперед по маршруту. Попервах трималися добре. Чвалали майже рівно: ніхто не відривався, не відставав. Доріжка плавно тягнулась пологим схилом угору, петляючи змією між густої трави і де-не-де пірнаючи під повалене дерево. Та перегодя повела різко вверх. Почався стрімкий підйом, котрий часом крутою хвилею переходив у спуск, аби знову ще сильніше злинути до вершини. Стежка не йшла рівно, а колихалась із боку в бік, неначе намагалася струсити з себе набридливих людей. Уклін її так і норовив спустити мандрівника кудись далеко вниз: чи то в яр, чи то у русло річки.

Туристи брели повільно, обережно приміряючи кожен крок. Натиск стихії, задушливі дощовики, мокрі ноги, ковзкий ґрунт розсіяли команду вздовж тропи. Попереду йшло двоє найвитриваліших. Вони шукали дорогу і слідкували за тим, щоб група не заблукала. За ними тісно в ряд плентали ще четверо. А у кінці, на невеликій відстані від останніх, волочилась найслабша ланка ланцюга.

Шлях видавався нескінченним, як і гроза. Чим вище підіймалися – тим менше зоставалося сил та бажання продовжувати путь. Проте що ще залишалося? Скотитися? Перспектива не вельми втішна, судячи із відстані до місцини, звідки все починалося.