знайди книгу для душі...
Хтось сказав, ніби скоро стоянки. Однак віри й надії в те було мало: апатія, байдужість, змореність робили свою справу. Снаги вистачало тільки на те, аби, грузнучи в багні, бездумно пнутися вгору.
Раптом дощ стих. Краплі перестали знавісніло барабанити по капюшонах. Стомившись невпинно дертися наверх, стежка пішла майже горизонтально рівно. І тут з-за повороту в туманному серпанку постав він – притулок Плісце.
Мандрівникам будиночок відкрився з торцевого боку. Ця частина споруди не мала вікон, натомість на рівні другого поверху висіла велика карта з розміченими пішими туристичними маршрутами, а також застереження про шкоду побутового сміття довкіллю, важливість напису підкреслювало риторичне запитання: “Невже це ти хочеш залишити своїм дітям?”. Тропа доходила сходів, що вели на критий ґанок.
Окрилені передчуттям скорого перепочинку подорожні завзято понеслися до рятівного сховку. Скинувши речі, повністю оглянули будівлю. Як виявилось, прихисток пустував. Отже, можна було вільно обирати будь-яку з трьох кімнат. Дві знаходились на першому поверсі: по-правий і по-лівий бік від крихітних сіней. Третя ж тягнулася по всьому другому ярусу. Опісля недовгої суперечки командир групи вирішив зайняти нижню праву кімнату, обґрунтувавши вибір значним досвідом перебування у незнайомих, похмурих, лячних місцях.
Речі перенесли, в сухе перевдягнулись, дощовики з іншими мокрими речами розвісили, перехопили кількома консервами. І, оскільки сонце недвозначно натякало, що готується лягати спати, активно почали збиратися до ночівлі. Дівчата взялися за наведення порядку в кімнаті, хлопці зайнялися розпалюванням пічки, адже в будиночку панували холод на пару з сирістю.
Двоє заходились розбиратися з грубою, аби, розтопивши її, не почадіти. Троє ж інших із невдоволеними мінами пошкандибали в ліс по дрова. А їх пошук в таку погоду, достеменно, – справа марудна, невдячна і найімовірніше безперспективна. Єдина радість – дощ скінчився.
З фасадного боку прихисток виглядав не настільки привітно, як торцевого, хоч тут, мабуть, далося в знаки перше враження, котре виникло під впливом пекельного підйому. Кілька годин тому споруда ввижалася манною небесною для спраглого серед пустелі. А тепер… Звичайнісінька хатина: міцний фундамент, що випинав із землі кам’яною кладкою та товстими колодами, стіни з дерев’яних зрубів, по одному заскленому вікну в кожній кімнаті, ґанок із поручнями, дах покритий листами металу, а ще трохи покручений напис “Туристичний притулок Плісце” і синьо-жовтий прапор.
На галявині перед будинком знаходились столик з лавами й два залитих дощем вогнища. Далі вниз по схилу тонким потічком струменіло джерело, ще далі, за заростями лопуха, розмістилась невеличка буда для “філософських роздумів”.
Дров назбирали достатньо, проте всі були сирі та мокрі. З таких багаття не розвести. Звичайно, їх можна просушити. Але де? На щастя, трапилося чергове диво: дівчата, прибираючи в кімнаті, натрапили під лавами на скромний запас сухого гілляччя і чималеньке поліно. Тож, не зважаючи ні на що, мандрівникам вдалося розтопити пічку, нагріти приміщення й закип’ятити два казанки води.
Вечеряли затемна. Хмари полишили небо, відкривши погляду яскравий серп місяця з міріадами зірок, які ніколи не побачити в зачумленому світлом місті. Туристи постановили попоїсти на свіжому повітрі. Вони хотіли повною мірою відчути дух походу: скуштувати добірного полтавського сала з часником та чорним хлібом, випити міцного чаю, забути про усі пустотілі марноти, котрі безповоротно забирали час й нерви у звичайному житті.