Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

І таки відчули, бо вже за півгодини холод загнав їх назад у теплу кімнату. Спати.

Поганий день

• Ведмідь… – перелякано видихнув Корній. Він не хотів нічого казати – лукаве слово саме зненацька зірвалося з язика, неначе той спритник-горобець, якого не впіймати. Пересохлі вуста мимоволі беззвучно розтулялися й стулялися. Очі мало не вилізли на лоба. Тіло же неприродно заклякло, набувши вигляду химерної статуї з огидною гримасою жаху. Юнак подумки проклинав ту мить, коли вирішив вилізти з теплого спальника щоб сходити до вітру: нащо ото було ні світ ні зоря пертися, потерпів би краще.

Тиждень тому вдома, у Харкові, в комфортному теплому ресторані, де звабливо фланірували розкішні офіціантки, весела дружня компанія під пиво затято сперечалася та жартувала на тему зустрічі пересічного східняка з волохатим клишоногим. Адже ж на вузькій карпатській стежині можна багато-кого стрінути: чи то туриста-побратима, чи тварину якусь крихітну, чи птаха, ба навіть місцевого з ресорою від “Москвича”, переробленою в дебеле мачете (особистий досвід Руслана). Тож не варто дивуватися, якщо раптом з-під землі вигулькне півторацентнерне страховисько і попросить чого-небудь пожувати. Морем линули думки: смішні й не дуже, розумні і явно безглузді. Та була одна, озвучена Ванею, котру товариші пропустили повз вуха: “Лише спробуйте уявити його розміри вживу на природі”. Звичайно, сказане прозвучало тихо – майже непомітно. Проте кожен почув і чомусь вдав ніби не має до цього діла. А дарма, бо вимовлене впівголоса частіше справджується, аніж урочисто проголошене перед велелюдною юрбою.

Непроханий гість мав невисоке, але кремезне й довге тіло, оповите густою бурою шерстю, масивну спину з монументальною холкою, голову розміром з добрячий херсонський кавун, уквітчану зубастим жбаном на кінці. Довершував образ малесенький крихітний хвостик, котрий виглядав зовсім недоречно, невідомо яким боком причепившись до одоробла. Тож істота видавалася концентратом залізної моці та нестримної потужності: отака собі двометрова ходяча бочка на коротких лапах із чималенькими кігтями. А втім, якби очі Корнилія бачили б іще щось окрім облудного відображення первісного страху, то обов’язково б помітили у зайди цікавий допитливий погляд малої дитини.

Поки переляканий парубок, затамувавши подих, повільно опускався до землі, ведмідь спокійнісінько проходжав по табору і обнюхував речі, які безладно валялися коло вогнища. Корнила він поки не помітив, оскільки той тільки-но вийшовши з “філософської” будки, не встиг піднятися достатньо високо по схилу. А головне, молодик стояв проти вітру. Клишоногий засунув морду у великий кульок та заходився старанно облизувати його зсередини. Хлопець згадав: учора там лежало сало. Великий запашний кусень переклали в інший пакет, старий же просто забули прибрати. Шарудіння посилилось, адже волохате створіння передумало лизати і почало хвацько жувати.

• Хто це тут спозаранку кульком грається?! Перестаньте заради Бога! Воно ж на нерви діє! – гримнула Віка. Голос долинав з-за високого лопушиння, котрим обріс майданчик навкруг джерела. Молодик раніше не зауважив присутності юнки. Враз по його спині дружними рядами пронеслися колони льодяних мурашок: “А якщо вона зараз встане й приверне до себе увагу волохатого страховиська? Що тоді?”

Не встиг Корній прикинути можливі варіанти розвитку подій, як найгірші його очікування справдились. Смак полтавського сала цілковито заполонив ведмежу душу, тому зайда пропустив повз вуха дівочі нарікання і продовжував несамовито жувати. А Віка, зважаючи на свій запальний характер, не змогла промовчати. Її гнучкий звабливий стан піднявся високо над лопухами.

Попередня
-= 3 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!