Слава ЗСУ!

• А чому від тебе не тікати?

• Бо мені подобається твоя компанія.

• Ого! Здоровенний же рак на горі раптом свиснув.

• Зі мною щось не те? Хіба я поводжусь як свиня? – щиро здивувався молодик.

• Радше як козел. Ти, до речі, впадаєш за Вікою, коли вже забув. – пирснула юнка.

• Я? Ні!

• О! Корнію, ти ще й на коротку пам'ять, виявляється, страждаєш? Га? А хто три останні дні виключно те й робив, що намагався з Вікторією сфотографуватися, сісти або стати поруч? А хто пнувся першим поперед інших сипати їй компліменти про блакитні очі та золотаві коси? Не я ж напевно. А може ще казатимеш: забув про “останню дівку на Землі” чи про “Івана з Нотр-Даму”, чи про “гидке порося”? Либонь вважаєш: я така дурна та наївна, не знаю, як ви мене обговорювали й обговорюєте? Не здогадуюсь про глумливий шепіт за спиною?

• Іванко, я б ніколи не… – хлопець затнувся на півслові: великий бридкий клубок, не питаючи дозволу, підкотив до горла, віднявши дар мови.

Не дозволив би? Ніколи? Справді? А хто гиготів, коли її висміювали? Хто загубив у лісі? Хто ігнорував? Хто не дякував за допомогу та підтримку? Він! Той самий він, що й зараз, тільки чотириденної давності. Це все ще тоді коїлося. З ним. Коли був при тямі, при здоровому глузді. Він тоді свідомо чинив кривду. Тепер хоче вдати, ніби нічого не сталося?

Немає тому виправдання! Немає! Вибілювати хамське й зневажливе ставлення до людини тим, що вона, мовляв, видавалася непотрібною й зайвою – цинічно та безглуздо. Гідність не вимірюється мінливим ступенем корисності когось комусь. Гідність – даність. Вона відсутня лише в того, хто не сприймає її в інших!

А з пісні слів не викинеш: ні своєї, ні, особливо, чужої. Хотілося б забути, переінакшити, виправити, однак минуле вже сталося. З ним нічого не поробиш.

То бодай би то був хтось інший! Двійник, який взяв би провину на себе!

• Не смій мене більше так називати! Ніколи! – гаряче відрубала дівчина, не обертаючись лицем до співрозмовника, немовби говорила до примари.

Викрик кинув парубка назад до дійсності. До тієї самої дійсності, де він втрачав те, чого прагнув, задля чого боровся. Ясна річ, Корнило відміняв чари не тільки щоб повернути Ваню. Були ще й інші мотиви: відновити справедливість, спокутувати провину. Та якби не любов, а, точніше, не сліпа впевненість у можливість її реалізації, молодик, безумовно, зламався б десь на півдорозі.

Світ знову вніс корективи. Ні, не вніс – розставив речі по полицях, не лишивши жодних ілюзій чи шансів на протест. Шалена пригода, що відбулася з легкого лаписька зарозумілої ведмедихи, в результаті виявилась ні більше, ні менше аніж маячнею захмелілого розуму. В цій реальності ніхто не зникав. У цій реальності Корнилій не переживав того, чого спонукало б його до змін. У цій реальності заправляло непереборне коло застійної стабільності, яке нікуди не вело: білчине колесо – ілюзія руху, та, насправді, вічна гарантія стояння на одному місці. На щастя й на горе для людини-катастрофи, в своїх неіснуючих нині пригодах він здобув – неможливий тут – унікальний вирішальний досвід. Переживаючи, мучачись, мислячи, боячись, панікуючи, терплячи, розвиваючись, радіючи, мужніючи, вирішуючи, діючи, юнак мимохіть зламав власний маховик звичайності і пішов далі. А решта ж ні. Їм все лишилось, як є.