Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

Магічний день наодинці з Іванною існував для нього. Для неї ж…

Вона мала повне право злитися. Вона навіть мала повне право ненавидіти: її людина-катастрофа повсякчас поводився козлом, що глумився над нею, над її почуттями. Вона іншого не знала й не могла знати. Помітити хоч якісь зміни їй було надзвичайно важко. До неможливості. Новий Корній виник підступно нізвідки, немов божественне одкровення, отож здоровий глузд відчайдушно волав: “Це брехня!”, пояснюючи перетворення вкрай просто, очевидно, однозначно – банальним лицемірством.

Ваня різко зупинилась. Корнилій простував за нею на відстані кількох кроків і, остаточно загальмувавши, опинився майже впритул до її наплічника. Дівчина знавісніло розвернулась та встромила гнівний погляд молодикові в очі: кожен найменший її рух свідчив про сильне нервове напруження.

Позирк обпікав гострим вогненним лезо. Хлопець, здавалося, відчував, ніби безжальна криця пропалює, простромлює діру в тілі, торуючи шлях прямісінько до єства. За жалом у відкриту скривавлену рану просунулись холодні міцні пальці, що взялися копирсатися всередині. Чого вони шукають? Правди? Бо коли б їх власниці не потрібна була правда, то вона б легко пішла геть. Чи може їм потрібне дещо інше? Щось таке, чим можна би було допекти, завдати нищівного удару в найнезахищеніше місце?

Парубок закляк у нерішучості: будь-яке слово чи вчинок з його боку виглядали фатальною помилкою, остаточним фіаско. Нехай би ця мить тягнулась цілу вічність! Це краще, ніж вирішення!

Одначе ледь помітний полиск у Іванчиних очах перевернув усе з ніг на голову. Молодика спершу неначе окропом ошпарило: із пам’яті зринув напис на мапі з закресленим словом “Твоя”. По тому настала тиша, спокій. І, підкоряючись невідомому раніше потягу, з дивовижною впевненістю й твердістю в голосі Корній промовив:

• Я кохаю тебе, Іванко.

В ту ж секунду юнка сполотніла. Шкіра на її лиці за кольором стала подібною до сніжно-білої скатертини. Вуста перетворились на двійко тоненьких зблідлих стрічечок. Очі округлились, зробившись великими, тендітними, розгубленими, вразливими. Погляд опустився долі.

Хлопець збагнув, що влучив у самісіньке яблучко: Ваня до нього все ще не байдужа. Навіть завдана ним (колишнім ним) кривда не змогла розтоптати ніжні почуття. Зараз потрібно…

Корній незграбно спробував пригорнути дівчину до себе. Проте щойно торкнувся її стану – вона моментально спломеніла, мовби запалений сірник сухої скирти. Від колишньої блідості не лишилося й сліду. Ваня підняла голову, знічено зиркнула залицяльникові в очі, відштовхнула від себе його руки, розвернулась та, схлипнувши, стрімко побігла схилом униз.

Людина-катастрофа загаявся буквально якусь хвильку, адже не очікував подібного продовження. Цього часу втікачці вистачило аби зникнути за найближчим поворотом. Корнилій прожогом чкурнув навздогін. Він не уявляв що скаже їй, коли наздожене. Можливо, нічого. Можливо, знову зізнається в кохання. А, можливо, кинеться в ноги благати пробачення.

Стежка швидко завернула в сторону. Тепер з одного її боку підіймався схил, де височили дерева, з іншого ж зяяло провалля, обросле на дні безкінечними сонмищами кущів, бур'яну, молодняку. З урвища долинало мирне журчання гірського струмка – таке відмінне від нуртування парубочої душі.

Попередня
-= 102 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!