Слава ЗСУ!

Оленка шмигала кухнею немов заведена. Вона, здавалося, могла виконувати сотню справ одночасно. Переключаючись між пильнуванням за малими та розмовою з братом, жінка тушкувала печеню, нарізала салат, накривала стіл, мила посуд і взагалі займалася всім-всім-всім. Корній, сидячи на табуреті й обпершись спиною об стіну, з цікавістю спостерігав за сестрою. Зараз та була більше схожа на їхню матір, аніж на саму себе. Три роки тому Олену на кухню хіба що батогом вдалося би загнати. Зараз же парубок міг впевнено стверджувати: їй подобається хатня робота. Їй подобається прибирати, готувати, доглядати. І вона робить це настільки легко й природно, ніби метелик пурхає крилами.

По інший бік столу від юнака, на двомісному дитячому стільчику, розташувались двійко хлопчиків-близнят. Круглолиці, чорняві з великими темними очима вони вельми нагадували свою неньку. Тож, дивлячись на малюків, молодик мимоволі бачив сестру. А часом у щирих личках малечі впізнавав і себе, адже незважаючи на трирічну різницю у віці, вони з Оленою завжди виглядали неначе двійнята. Завжди, та не зараз, бо пережите окремо кожним із них за останні роки невідворотно проступило назовні, вигравірувавши на обличчях особливі виписані долею шрами-візерунки. Не те щоб хтось із них суттєво на лиці змінився, це радше стосувалося тонких, ледь помітних, характерних рис – безлічі слідів на сухій чорній землі. Слідів, що наслідком завжди залишаються на душі й на тілі. Наслідком сильних переживань.

Діти ж із неприхованою цікавістю споглядали дядька, котрий так раптово виринув із полону небуття. Іще кілька днів тому його образ виключно обмежувався невеличкою фотокарткою, де тоненька чорна стрічечка самотньо перетинала нижній правий кут, і розповідями матері про її веселе, безтурботне дитинство. Вона розказувала про їхні з братом пригоди та пустощі, перемоги та покарання, про ремінь, який боляче бив по попі, про солодощі, через котрі нерідко велися гарячі суперечки. І навіть якщо у споминах капосний менший Корнило брав гору, залишаючи старшу сестру сидіти в калюжі, мама близнят, згадуючи це, посміхалась, оскільки з часом колись дошкульні поразки здатні непомітно перетворилися на найтепліші спогади. Й у такі моменти хлоп’ята немовби наяву бачили, як в їхньої неньки виростають крила.

Печеня їлася – бесіда велася. Ейфорія від зустрічі трохи вляглась: розмова потекла розміреніше та спокійніше. Спершу Корній з Оленою балакали на несуттєві теми: пригадували шкільне минуле, теревенили про справи насущні, жодним словом не обмовившись щодо події останніх трьох років. Одначе, незважаючи на бажання обох максимально відтермінувати момент, коли доведеться про них говорити, мова-таки туди зайшла.

• Позавчора дзвонила Віці. Виявляється, у них з Левом буде дівчинка.

• Що? – здивувався Корнилій.

• Ой, ти ж не знаєш. – заходилась пояснювати Оленка. – Твої одногрупники – Віка та Лев – минулим літом одружилися. А зараз чекають на поповнення сім’ї.

• Ого! – молодикові дуже закортіло дізнатися долю Іванки, проте, замість того аби спитати прямо, він поцікавився “взагалі”. – А як решта?

• Загалом добре. Святослав покинув стару роботу, повністю віддавшись музиці. Зараз грає в якомусь харківському рок-гурті. Назви, на жаль, не пам'ятаю. Але знаю: вони вдало випустили перший альбом, тепер знімають кліп. У Дениса нічого не помінялося. Руслан півроку тому зв'язався з університетськими науковцями і вирушив у річну експедицію Гімалаями. Про Віку, Лева ти вже чув… – на цьому сестра змовкла, не згадавши останнього члена Корнієвої безталанної туристичної групи.