Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

Олена неприховано свердлила брата очима, наче професор лінивого, але здібного студента на екзамені.

• А що з Ванею?!

• Нині все гаразд. – трохи з полегшенням вимовила жінка.

• Нині? – в юнацькому голосі дуже виразно зазвучали тривожні нотки.

• З того походу вона повернулась… Гм… Надломленою.

• Чому?

• Бо вважала себе винною у твоїй смерті.

• Як?!

• Не хочу вдаватися в подробиці. Скажу лишень: їй довелося кілька місяців пролежати в лікарні.

Парубок мовчав, втупившись пустим поглядом у підлогу.

• Корнію, не переймайся занадто. Я ж говорила: зараз все гаразд. Уяви, наскільки вона зрадіє, дізнавшись про твоє дивовижне повернення з того світу?

• Ти комусь?..

• Тільки Віці – обіцяла мовчати. Я сама зрозуміла, що бовкнула зайвого, аж тоді, коли вже розповіла. Розумієш, достобіса хотілось із кимось поділитися.

• Добре. Я, просто, ще не зовсім готовий відкрито показуватися світу.

• Не хвилюйся. Без твого відома анічичирк. До речі, Іванка дуже гарна дівчина. Ми з нею за ці три роки встигли сильно подружитися. Я її кумою зробила. Тепер, вважай, родичі. Та й взагалі, вона мені дуже допомогла, коли батьки померли… Ой…

Кімнатою розлилась густа ватна тиша. Навіть близнюки перестали гомоніти. Не бажаючи того, Олена напрочуд легко, ненароком, повідомила братові річ, до котрої ніяк не могла цілеспрямовано підійти. Їй постійно не вистачало слів, а слушний момент раз у раз обминав її десятою дорогою. Вона вже майже зневірилась (зраділа), що неприємну розмову доведеться відкласти на кращий час, та випадок розсудив інакше.

Це сталися, коли сестра була при надії. Спочатку відійшла мати, за кілька місяців по тому батько. Перший удар мало не спровокував викидень. Від другого в жінки зникли молоко і бажання жити. Якби не діти й чоловік, то вона б зі шпиталю живою не вийшла. А так обійшлося відносно малою кров'ю: нервовим розладом та сонмищами огидних червоних плямам.

На щастя, час лікує. Повільно, зі скрипом, але лікує. Заспокоює, допомагає змиритися, прийняти, забути.

• Я здогадувався… Лише боявся відверто запитати. – надламаним голосом видавив із себе Корнилій, після чого сутужно зітхнув. – Ми тепер самі.

• Так. Одначе не самотні. Дозволь, я зараз вкладу дітлахів? Як закінчу – продовжимо.

Олена завжди мала норов. Цим вона вельми відрізнялася від брата, котрий тільки те й робив, що з усіма погоджувався та ніколи нікому не перечив. Якщо перша ще змалечку, зроду-віку, не боялася озвучити чи відстояти власну думку, то другий радше волів промовчати, навіть коли мав чого сказати.

Прикладом, що добре зображує натуру сестри, є історія знайомства одного її кавалера з родиною. Сталася знаменна подія за кілька тижнів до злощасної Корнилової подорожі Карпатами. Тоді, одного теплого літнього вечора, нікого завчасно не попередивши, Оленка повернулася додому з побачення не одна, а з пасією. Відразу ж здійнялася гнівна буча: “Як це так? Що за нахабство? Де тактовність? Де повага?” Проте розбір польотів протривав не довго, адже залицяльник, на радість батькам, виявився добродушним сором'язливим парубком, для якого нежданий візит у гості став рівно такою ж самою несподіванкою. Отака вона – Корнилова сестра.

Попередня
-= 107 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!