Слава ЗСУ!

Була. Відтоді Олена змінилася. Не те щоб зовсім: безпосередності й сміливості в ній ще залишалось хоч греблю гати, втім, у молодиці з'явилась нова риса характеру, що раніше спала глибоким летаргічним сном, а тепер прокинулась і виразно проступила назовні. Лагідність. Спостерігаючи за тим, як жінка вкладає дітей, як готує їжу, як порається з домашніми справами, Корній не міг не відмітити: наскільки добросердно, м'яко вона все робить. Певно, міркував хлопець, причиною тому є материнство: коли з'являються діти – мусиш стати добрим і сильним.

Про батьків вони балакали довго. В обох упродовж розмови не раз виступали сльози на очах: серце щемливо стискалось від жалю, а в грудях оселялась велика зла жаба. Оленка розказувала. Корнилій слухав, питав. І нехай сестра намагалася оповідати якнайсухіше – чим більше юнак чув, тим глибше впадав у сум. Раціональна частина його єства переконувала: це все дійсно скрушно, одначе, тут вже нічого не вдіяти. Що сталося – те сталося. Часу назад не повернути. Треба йти далі. А от ірраціональна… Несамовито билася в істериці, повторюючи одне єдине слово: “Винен!”

• Брате, не бери на себе зайвого. – зронила молодиця.

• Ти про що?

• Про твої картання.

• Звідкіля…

• На лобі написано.

• Невже аж так видно? – промимрив парубок.

• Угу.

• Олено, якби не я, то всі би були зараз живі й здорові.

• І що ж ти міг зробити?

• Не поїхати в Карпати! – надсадно випалив хлопець.

Вигук прозвучав страдницьки. Та дещо нещиро. Натягнутість сказаного проступала назовні невиразними фальшивими нотками, на благо, чутними виключно самому Корнилу. Юнак дійсно відчував вину, проте, кажучи одне, насправді думав про інше: запалена журбою свідомість на мить припустила, що неймовірна, виразно вигадана, версія спогадів справжня. Як наслідок, нахабна балакуча ведмедиха – правда, почергові безслідні зникнення товаришів – теж правда, невизначена тоді та настільки очевидна зараз ціна за зняття чарів загублених речей – так само правда! Відповідно, провина за сімейну трагедію цілком і повністю лежить на ньому, на Корнилові, бо життя його батьків – то, безсумнівно, плата за визволення шістьох чоловік з холодного полону небуття.

Одначе це припущення виглядало, виглядає, завжди виглядатиме неймовірним, хоч ніколи й не зникне, не перестане тривожити душу. Будьмо відвертими, неймовірне на те і є неймовірним, аби його не існувало. А затим варто намагатися забути, відпустити, заспокоїтись, не перейматися більше. Звісно, неприємний осад нікуди не подінеться, він залишиться назавжди в серці, але осад – не біль. Єдиним, що тоді порушуватиме спокій, виявиться тверде незручне знання: падав у провалля не сам – скинула невидима незрозуміла сила.

• Чого?

• Бо мені там абсолютно нічого було робити? Я ж туди, ніде правди діти, попхався виключно через Віку, сподіваючись на щасливий випадок: либонь якось зверне на мене увагу. Решта ж… Іванку, Святослава я взагалі не знав. Із Русланом був ледь знайомий. Денис мене відверто недолюблював. Лев, звичайно, гарний хлопець, але, не сказав би, щоб ми дружили. Тож маємо те, що маємо, а я це прекрасно усвідомлював іще тоді: кожен у поході мав друга, компаньйона, окрім мене. У Віки – Ваня, в Лева – Руслан, в Дениса – Славко. Я ж залишився сам один з надією на сприятливу нагоду. Краєвиди та пригоди? Вони мене ніколи особливо не цікавили. У гори я їздив тільки аби де-небудь відгуляти відпустку. З людьми, які мене з собою брали.