Слава ЗСУ!

• І що з того?

• Знаки, Оленко, знаки! В мене не було жодних причин туди їхати. А я, ідіот, поперся туди через дівчину. Тямиш? Якби тоді був розумніший, нічого б цього не сталося…

• Корнію, ти воістину ідіот! – не втрималась сестра – Таких бовдурів по світу ще треба пошукати! З тим самим успіхом ти міг би провалитися у відкритий каналізаційний колодязь, пішовши увечері в магазин за хлібом, або дорогою на роботу тебе могла б збити машина, або покусати скажена собака, або ти міг би нарватися на озброєних грабіжників. Це речі одного порядку. Ім'я їм – випадок! Не можна знати того, чого знати не можна. Ретроспективно розглядаючи події, все завжди видається очевидним, неначе конкретна причина конче призводить лише до єдиного конкретного наслідку, і випадковостей не буває. Проте це не так. Можливостей завжди багато, та хоч спрацьовує тільки одна, це ще не значить, що решта ніколи б не випали.

• Але ж…

• Замовкни, брате. Твоя вина занадто абстрактна, щоб бути реальною. Інакше ж ти мені просто чогось недоговорюєш.

• Я… – хлопець був зайшовся відповідати, однак, на півслові затнувся. Адже що казати? Розповісти про дивне роздвоєння спогадів, про дику підозру, про скимління совісті? А далі? Ясна річ: ніхто у Медведицю, чари чи зникнення не повірить (він і сам не вірив). Тож історія сприйметься в кращому разі недолугим сном, відносно котрого не варто й перейматися, в гіршому – божевіллям. Користі тут в будь-якому разі мало, хіба поділитися, аби хоч трохи полегшало. Але це явно краще зробити згодом, не сьогодні. Сьогодні ж і так вже багато-чого було сказано. Щодо всього іншого: Олена дійсно мала рацію: картати себе через похід не мало жодного сенсу.

• Корнію, якщо хто має себе звинувачувати, то це тільки я. – голос жінки раптом втратив барви, а обличчя наче посіріло, з'явилися зморшки. – У важкий час, відмежувавшись від батьків, я по суті залишила їх самих в полоні горя.

• Ти ж готувалася стати матір'ю.

• Могла відкласти приготування на потім… Гаразд, своє я вже відстраждала. Не хочу зайвий раз повертатися. Розкажи-но краще, як ти отямився?

Корнилій на хвильку задумався, намагаючись пригадати своє пробудження. На жаль, потрібні спомини відшукувались сутужно, ще гірше сходились воєдино. У парубка навіть склалося враження, ніби він силкується наосліп зібрати пазл, навпомацки припасовуючи елементи один до одного. Втім знаходження й складання докупи клаптиків відбитків минулого ніяк не наближували до розуміння картини в цілому. Тому оповідь вийшла дещо незв'язною. Не зважаючи на це загальний сенс Оленка все ж вловила.

Брат очуняв у якійсь Богом забутій печері на купі каміння. Коли неміч відступила, й сон остаточно пройшов, парубок нарешті усвідомив, де знаходиться: страх схопив за барки, спонукаючи до термінових дій. На благо, крізь темінь пробивалося сліпуче світло. Туди на ватних ногах молодик і попрямував. Вибратися назовні виявилось важче, аніж спершу мислилось, оскільки вихід добряче позаростав чагарником. Згодом, наколовши руки, ноги, обличчя, Корнило вже лежав на березі гірської річки, віддихуючись. Пальці правиці ненароком натрапили на незрозумілий плескатий порожнистий предмет. Хлопець згадав, що про всяк випадок, ще в печері, узяв із собою першу-ліпшу річ, котра лягла під руку (хто знає, чого чекає назовні). Яким же було його здивування, коли він побачив: тримає в долоні верхню частину черепа… Не людського – звіриного. Давалися взнаки чималий розмір, видовжена форма, значний отвір для порожнини носа. А великі гострі ікла вказували: їх колишній власник харчувався далеко не травичкою з ягідками.