Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

Череп дивним чином заворожував погляд, неначе містив підказку до відповіді на важливу загадку, що конче мала бути розкритою. Зараз. Якраз зараз – не пізніше. Інакше ж розв'язка ризикувала зникнути назавжди, втратитись, загубитися у товщі років та подій.

Якби ж тільки Корній, тримаючи в долонях ключ, пам'ятав загадку… Тоді б розгадка знайшлася швидко: клац, і сховане виступає на поверхню. Проте страшенний рейвах у голові сплутав усе на світі. Різноманітні думки слизькими примарами ходили ходором, звиваючись цупким заплутаним клубком. Годі було зосередитись, не кажучи вже про те, щоб виявити й відділити з пелеху щось окреме.

Юнак пильно вдивлявся в пусті западини, де раніше знаходились очі. Чиїми вони були? Якими вони були? Як вони бачили світ? Як світ бачив їх? Таємниця безумовно лежала десь поруч, на поверхні, – на жовтих костомахах, у звивинах та тріщинах, у плині часу, що відділяв життя від смерті, а дух від кісток. Це видавалось очевидним, немов білий день і чорна ніч. Але коли розум у сутінках – все сприймається в одному кольорі.

Корнила нагло опанував жах: мимовільний здогад, ще не встигши сформуватися в осмислену думку, пройняв усе тіло, нагнавши дрижаків. Він достеменно зустрічав істоту, чиї кістки тримав у руках, раніше, коли вона була живою. Напад страху заскочив зненацька. Піддавшись миттєвому імпульсу, хлопець в нестямі щосили пожбурив череп у річку, ніби кидав глек із отруйними зміями.

Відскочивши кілька разів від каменів, той потрапив у бистру воду. Підхоплений нею, одразу ж понісся вниз течією і швидко зник з очей. Разом із ним назавжди зникла й відповідь на загадку, яку парубок майже знайшов, але побоявся прийняти.

Так завершились карпатські пригоди.

• … наставив на мене пістолет.

• А! – Олена сміялася від душі, ризикуючи звалитися зі стільця – В спідньому і в кашкеті?

• Угу. Продавчиня, виявилось, поки зі мною розмовляла, встигла написати йому повідомлення, наче її грабують.

• Оце моторна жінка! Молодець! – загиготіла сестра. – Я от тільки не можу втямити: з якого дива дільничний картуза нап'яв?

• Ну, певно, для нього це символ влади.

• У його випадку зброя – символ влади.

• Яка зброя? Він же п'янючий, як чіп був. Ну, майже як чіп. До повної кондиції не вистачало зовсім трохи.

• А ти не боявся, що тебе підстрелять?

• Не дуже.

• Вітаю. В тебе залізні нерви.

• Дякую. – посміхнувся Корнило.

• Якщо серйозно, брате, то ти змінився. Хоч навіть не уявляю чому.

• І чим же я теперішній відрізняюсь від себе минулого?

• Нидієш менше. – відповіла Оленка тоном, з котрого не розбереш чи жартує вона, чи каже серйозно.

• Може помужнішав?

• Може й так.

З дитячої почулося вовтуження: прокинулись близнюки. Сестра-мати хутко підвелася зі стільця і, нічого не сказавши, потупцяла дивитися, як там її малеча. Парубок зостався на кухні сам. Ні з того ні з сього на нього знову накотив сум. Правду кажучи, молодик тільки зараз починав усвідомлювати, наскільки кардинально та різко перевернувся його навколишній світ. В Корнієвому сприйнятті ще місяць тому батьки були живі, він мав гарну роботу, яких-не-яких товаришів, а сестра ніколи не кидала його одного, не промовивши й слова. Нині ж ніщо з цього не лишилося тим самим. Звісно, ідилії як не було, так і немає. Проте колишній стан речей та теперішній добряче відрізнялись. До нового ще доведеться звикати. Не самому Корнилію, але й іншим, хто змирився, що його більше немає.

Попередня
-= 110 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!