Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• Агов, Корниле, ти з нами? – перепитав чільник.

• Корнію? – ледь торкнулася плеча хлопця Ваня.

На останнього доторк подіяв, аналогічно вилитому на голову відру крижаної води. Молодик здригнувся, рвучко повернув голову й злісно вирячився на дівчину. Та зніяковіло відвела погляд.

• Гей, ти чого на людей кидаєшся?! – відреагував Лев на дивну реакцію товариша.

• Я… Пробачте… – неборака відразу ж усвідомив неадекватність власної поведінки.

• Та не в нас вибачення проси, а у Вані.

• Пробач, Ваню.

• Все нормально. – видавила з себе посмішку дівчина. – В кожного трапляються погані дні. Не переймайтесь.

• Як тут не перейматись? – втрутилась Віка. – Ти хіба не бачила його очей? Він на тебе вилупився немов голодний вовк на вівцю!

• Вікусю, не кажи дурниць. – виправдовувала юнака жалібниця. – Через ранкові пригоди в людини кепський настрій. Нічого страшного. Пройде.

• Знаєш, подруго, дозволятимеш із собою поводитись таким чином – подібне ставлення до тебе стане звичкою!

• Вікуню, ну, не роби з мухи слона.

• Я й не роблю: просто за тебе хвилююсь. А Корнилія захищати не варто – сам винен! І не вперше!

Той, про кого йшла мова, уважно слухав. Серце його краялось: невже вона нічого не забула за пройдені роки. Тримала образу, аби згадати в слушний час і в слушному місці? Нагадати? Вколоти? Помститися? Вилити гнів, у найсприятливіший момент? “А я її ще любив.” – тужливо міркував хлопець. І поки він вкотре занурювався у власний внутрішній світ, розмова товаришів відійшла від його персони.

• …то давайте відразу ж її й розвантажимо. – запропонував Лев. – Чого тягнути?

• Та не треба. – кволо протестувала дівчина. – Я взяла стільки ж спільних речей, скільки й кожен.

• Ваню, тут справа не в альтруїзмі чи в бозна-чому з розряду благородства. – пояснював Руслан. – Лише чистий прагматизм. Вибач мене за прямолінійність, але ти зараз ніби п’яте колесо до воза. Дуже повільно тягнешся останньою, якщо ми тебе чекатимемо, то даю руку на відсіч – не пройти нам завтра наміченого шляху. А це не менше двадцяти кілометрів. Тож раджу не впиратися. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла.

• Ага. – понуро погодилась та. По обличчю юнки легко читалось, наскільки важко далася їй згода, проте що саме викликало в її душі невдоволення: тиск головного чи нелюбов до поразок, чи щось інше – було абсолютно не зрозуміло.

• Тоді розкривай наплічник і діставай зайві речі.

Ваня мовчки підвелася, підійшла до рюкзака, відстібнула клапан, відпустила стяжку й заходилась викладати на землю провізію, котрої в кінцевому рахунку виявилось не так вже й багато. Руслан знову підняв торбу і похитав головою:

• Все одно заважко. Що там в тебе ще є?

• Більше нічого. Решта – особисті речі.

• Добре… – терпляче продовжував хлопець. – Скільки ти взяла з собою светрів?

• Три.

• Скільки?! – хором викрикнули Денис зі Славком.

• Один теплий, інші два – легкі.

• Та це ж з глузду з’їхати можна. Чи ти на показ мод зібралася? – зіронізував Денис.

Попередня
-= 13 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!