Слава ЗСУ!

• Тільки не такий рак! Нехай би вона була останньою дівкою на Землі…

• Та що ти мені кажеш…

Далі Корнилій майже не слухав. Він обмислював суто гіпотетичну ситуацію: якщо б сам опинився удвох з Вікою. Що робив би тоді? Що казав би? Образа на неї за нещодавній болючий епізод щезла. Думки попливли плавно, спокійно, неначе тихий рівнинний струмок. Нічого не могло їх збити чи перервати.

Спуск швидко скінчився. Мандрівники майже вийшли до річки Молодої. Здалеку виднілися її бурхливі води. Схоже, учорашній дощ додав добрячих сил потокові. Дорога, якою останнім часом пересувалася група, була широкою й густо всипаною борознами слідів коліс здоровезних вантажівок. Шлях доходив до берега річки, потім зникав, а згодом виринав по той бік, продовжуючись ген у лісі. Починало сіріти.

Авангард чекав на решту побратимів якраз у тому місці, де узвіз міняв кут нахилу, перетворюючись на дуже пологий схил.

• Корнію, а де Ваня? – поцікавився Руслан тільки-но той підійшов до гурту.

• Який Ваня?

• Як який? Іванна де, питаю? – голос командира потроху набирав загрозливих ноток.

Хлопець на мить замислився і нарешті усвідомив: поринувши у думки, хвилин зо двадцять не оглядався назад та не перевіряв, як справи у замикальної.

• Наздоганяє… – єдине, що знайшовся сказати він.

Командир з презирством подивився роззяві в очі. Останній винувато відвів погляд.

• От сліпий нехлюй. – процідив крізь зуби чільник. – Нічого не можна довірити. Даремно ти тоді по фізії не отримав. Леве, скидай наплічник і гайда за Іванною. Невдовзі стане зовсім темно – хапай із собою ліхтар. Усім іншим чекати на нас тут.

Довго просити товариша не довелося. За мить парубок стояв поруч Руслана, готовий до пошуків.

• Ваня заблукала? – з жахом спитала Віка, проте відповіді не отримала: молодики вже прямували по схилу вгору. – Я з вами! Я не кину її саму!

Дівчина нервово заходилася знімати рюкзак: тендітні рученята тремтіли. Святослав із Денисом розгублено спостерігали за тим, як вона силкується розстібнути карабін на грудях. Корній відчував: має щось вдіяти, але не знав що конкретно, оскільки до пуття не розумів, чому командир так стривожився.

• Віко, заспокойся, будь ласка. – Лев виріс ніби нізвідки. Поклав долоню на плече дівчини. – Не треба за нами йти. Все буде добре. Обіцяю. Ми її швидко знайдемо.

• Добре… – якось тихо й дивно промовила та.

• Чудово. Я побіг. Чекайте на нас трьох! – останнє речення парубок вигукнув уже віддалившись від гурту.

Славко нарешті допоміг Віці зняти наплічник. Інші, хто залишився, також поскидали рюкзаки, розмістили їх поруч. Самі ж подіставали сідала й повмощувались неподалік один від одного. Нікому певний час не хотілося розмовляти. Раптом тишу порушив Денис.

• Чую, вони скоро вернуться. Ваня не могла заблукати. Дорога ж широка, помітна. Швидше за все, вона просто десь затрималась.

• Повністю з тобою згоден. – підтримав колегу-туриста Святослав. – Іншого й бути не може. Вікусю, заспокойся.

Дівчина не відповіла. Вона лишень понуро дивилася на узвіз, котрим нещодавно спускалася сама. Залицяльник встав зі свого місця й сів коло неї.