Слава ЗСУ!

• Все буде добре. – повторив він Левові слова.

Юнка ніяк не відреагувала. Тоді молодик взявся за справу наполегливіше та спробував її обійняти. Його рука, однак, не встигла торкнутися плечей: Віка ні сіло ні впало встала й заходилася намотувати кола вздовж шляху. Вона явно міркувала про щось тривожне, можливо, навіть картаючи себе.

Є люди, котрих особливо довершено прикрашають певні емоції. Вони виливаються із серця назовні і віддзеркалюються на обличчі. Віку неймовірно красила стурбованість, перетворюючи вродливу панянку на чарівного сумного ангела. Не вистачало тільки сяючих крилець за спиною.

• Не варто так перейматися через дрібницю. – неждано-негадано видав Корнилій. – Куди Іванна могла дітися? Пропасти безвісті? Ведмеді вкрали? Не смішіть…

• А чи ти дурний, чи безвідповідальний, Корнію?! – відрізала дівчина. – Ваня перший раз у горах! Спортом майже не займалась! Їхати сюди не хотіла, це я її напоумила, потягнула й кинула саму позаду!

Хлопець підупав, опустивши голову.

• Пробач…

• Пробач? Пізно вибачатися за скоєне, коли нічого вже не повернути! Може чари накладеш? Власним життям розплатишся? – запитання прозвучали глузливо і до болю в’їдливо.

• Віко, вгамуйся. – трохи грубо втрутився Денис. – Ще нічого не трапилось, а ти панікуєш.

• Нічого не трапилось?! Ваня де?!

• Зараз прийде твоя Ваня жива й здорова. – провадив далі юнак. Тільки не потрібно…

Продовження словесної перепалки між колишніми одногрупниками Корнило не чув. Парубок знову поринув у себе. На душі зробилося настільки мерзенно, що захотілось неодмінно втнути якусь несусвітню дурість, аби достойно завершити день, вщерть наповнений провалами.

Сірість почала згущатися: гаряче Сонце повільно прощалось із цим боком планети, передаючи його під опіку холодному Місяцю. Останній же не так серйозно ставився до своєї роботи. Він більше полюбляв гратися: то виринаючи з хмар, то знову пірнаючи в них. Освітлювати господу йому не дуже й кортіло. Тож поки старий ґазда остаточно ще не вийшов з хати, тіні продовжували повільно рости, заполоняючи землю довгими чорними силуетами, а небесна блакить на горизонті червоніла яскравим рум’янцем.

• Ваню! – аж підскочила Віка, помітивши знайому фігуру вгорі на схилі.

Подруги побігли одна до одної. Легкість ходи знайденої туристки забезпечив Лев, оскільки ніс її рюкзак. За хвилину дівчата вже обіймалися.

Як тільки всі знову зібрались гуртом, Іванна передовсім нагородила Корнилія ляпасом.

• Корнію, ти козел!

• Спокійно, дівчинко. – лагідно мовила Віка. На її обличчі навіть у сутінках проглядалися сльози. Очі гнівно стріляли в бік безвідповідального молодика.

• А що саме сталося? – спитав Святослав.

• Банальна ситуація. Перечепилась, впала. Коли оговталась – нікого поруч не виявилось. – сухо відчеканив Руслан.

• Не пощастило.

• Гаразд, панове туристи, хапаємо речі та бігом на стоянку. Згідно з картою, вона має бути зовсім поруч. Всі за мною.

По цих словах командир, підхопивши свого наплічника, рушив уперед. Парубок виглядав невдоволеним: явно мав що сказати і з ким серйозно поговорити, одначе, вирішив відкласти розмову на ранок.