Слава ЗСУ!

Корнило відчував себе повністю розбитим. Точніше, не відчував – животів. Усередині в нього росла ненаситна чорна діра, котра неквапливо й садистично поглинала серце, душу, розум. Помисли юнака лише додавали їй сил та наснаги. “Чому Віка на мене так подивилася? Невже вона мене ненавидить? Чому я забув про Ваню? Чому ніхто нічого не каже Денису і Святославу, вони ж ішли разом зі мною? Чому всі звинувачують лише мене? Я найгірший, найдурніший, найслабший? Хіба я не людина? Хіба у мене немає права на помилку? Чому я? Чому це все сталося саме зі мною? Я невдаха?” Шалений потік думок крутився божевільним вихором у голові, перетворюючи молодика на безмозкий та апатичний скиглій-механізм для перенесення рюкзака.

• Чуваче, а то що за дві зв’язані колоди? – вихопилось у Святослава, коли група спустилася трохи ближче до річки.

• То наш квиток на інший бік. Завтра по ньому перебиратимемось. – відповів Руслан.

• Якийсь він стрьомний, цей квиток. – підсумував Денис.

У сутінках імпровізований місток з двох прямих, ніби стовпи, колод вимальовувався досить незвичайно. Складалось враження, що то насправді хирлява мотузяна конструкція над наповненим чорною водою і гострим каменюччям проваллям. Проте, якщо уважніше придивитися, можна приблизно прикинути розміри мосту та його висоту над річкою. Ця оцінка виглядала підбадьорливо: довжина десь кроків зо двадцять, ширина кожного бруска дозволяла спокійно й упевнено ставити на нього ногу. А ось до води виходило метри півтора. Тож від падіння, подібна можливість видавалася доволі малоймовірною, достеменно не вбитися.

“…втнути якусь несусвітню дурість, аби достойно завершити день, вщерть наповнений провалами.”

Замість того щоб іти за всіма Корнилій попрямував до мосту.

• Та тут немає чого переходити. – сказав він, ступаючи на колоду.

• Так, немає. – погодився Руслан. – Злазь звідти, Корнію, від гріха подалі.

Однак замість послухатись голосу розуму, розвернутися й піти геть хлопець зробив крок уперед, потім ще один і ще. Невідома сила штовхала його далі – на той бік річки. Покірний їй, парубок ступав туди, куди тягнув внутрішній поклик. “…втнути якусь несусвітню дурість…” Під вагою дерев’яні бруси трохи прогиналися. Рюкзак додавав ваги, але позбавляв рухи спритності: втримувати рівновагу було не так просто, як би хотілося. Раптово набігли хмари, закривши собою єдине джерело світла – Місяць. Червоний ореол Сонця вже давно розтанув за горизонтом. “…аби достойно завершити день…” Потяг щез. З’явився страх. Юнак стояв на середині мосту.

• Стій на місці! – десь за спиною громом пролунав голос або Лева, або Руслана. А може то кричали обоє, передчуваючи наближення біди. – Не рухайся!

Корнило тонув у журчанні гірського потоку. Шум огортав, обіймав і штовхав униз – в холодну воду й на тверде каміння. Душа бідолахи тріпотіла, наче пташка в крихітній клітці, бажаючи свободи. Парубок спробував розвернутися. “…вщерть наповнений провалами…” Нога зненацька за щось зачепилася, хлопець втратив рівновагу. Його нахилило трохи вперед. З переляку він чимдуж подався назад і зробив крок у пустоту – на зустріч крижаному вируючому мороку.

Коли невдаха, надмір наковтавшись води, вже збирався віддатися примсі долі – дві міцні руки залізними лабетами вчепилися у нього й потягнули до берега.

Мірно потріскувало багаття, осяюючи крихітний клаптик простору. Все, що було поза ним, безвісті тонуло в темряві. Не відразу – поволі. Ближчі предмети втрачали колір, дальші – обриси, перетворюючись на примарні тіні, а останні – себе, зливаючись воєдино з лісовим мороком. Мандрівники ж перебували ледве не в серці світла, яке билося назовні язиками полум'я і творило їхній мікрокосм.