Слава ЗСУ!

Людина завжди прагне світла. Лише у ньому вона здатна знайти себе. Інакше – у темряві – вона приречена довічно ходити манівцями. Тому, куди б ми не йшли, завжди намагаємось нести його з собою, хоч би і в серці. Воно дарує нам сили. Без нього ми немов самотні мурашки серед неприязного, подеколи ворожого і небезпечного світу.

Вода у казанку закипала повільно (якщо просувалась до цього стану взагалі). Полум’я, пожерши більшу частину деревини, вже й не намагалося вдавати ніби чогось гріє. Йому було відверто ліньки. Тільки додаткова порція дров могла пробудити в ньому колишній жар. Одначе туристів подібна ситуація цілком влаштовувала: всі чекали, поки саме догорить, щоб потім піти пірнути в обійми довгоочікуваного сну. День видався важким: не стільки фізично, скільки емоційно. Затим нікому не кортіло підіймався зі зручного насидженого місця.

Розмова лилась тихим розміреним плином, часом перетікаючи на теми, про які у відпустці не варто б згадувати, але ті з невідомих та дуже впертих причин завжди випливають назовні.

• …от тоді я й зрозумів, – жалівся Лев, – винайшов нові граблі. Три дні думав, як його зробити… Три дні…

• Читай стандарти, сину мій, читай стандарти. І тоді прибуде з тобою сила! – прорік Святослав.

• Що ви завели все про роботу, та й про роботу?! Не можна ж поруч знаходитись – сон від нудьги наганяєте. – жалілася Віка. – Зараз ще Корній прийде – й слова вставити не вдасться.

• Віко, ти наче нас не розумієш. – усміхнувся Лев.

• У тому якраз і проблема, що прекрасно розумію. Професія зобов’язує. Ви б тільки знали, як ви – програмісти, мені в печінках сидите! Цілісінький рік намагаюся дати ради вашим дитячим забаганкам, потім їду сюди аби про все те забути хоча б на тиждень. А тут знову: наша пісня гарна й нова – починаймо її знову!

• То сама й винна. – бовкнув Денис. – Треба було у вишу ліпше програмування вчити. Була б по наш бік барикад.

Очі дівчини зловісно спалахнули.

• Дене, ти ніби не знаєш мого хисту до вашого заняття. Мені завжди легше з людьми працювалося, аніж із залізяками! Пам’ятаєш, як ми лаби здавали?

• І я пам'ятаю. – вступив у розмову Руслан.

• Звідкіля?

• Дехто мені сама розказувала. В усіх подробицях та деталях. Як чіплялася п’ятим колесом до воза в Левову з Корнієм бригаду. Ті виконували брудну роботу, а вона потім приходила на здачу в красивому платтячку і організовувала святкову атмосферу.

• От і довгого ж язичка має ця дехто. Правда, Віко? – пожартував Лев.

• Правда, правда. Отак би її знайшла і…

Загальна увага, а головне – увага блакитноокої красуні, верткою змійкою вислизала зі Святославових рук. Парубок сподівався підкорити її серце піснею, але поки жодної за вечір так і не зіграв. Не підверталась нагода. Час же спливав. Тож, вирішивши створити сприятливі можливості самотужки, він піднявся, сходив до свого наплічника за гітарою. Коли ж вернувся – підкинув трохи деревини у ватру. Остання задоволено замуркотіла.

• А давайте поспіваємо?

• О! – відразу запалилася Віка. Від піднесеного настрою вона стала ще гарнішою. Її очі заблищали у вогняному сяйві. – Люблю пісні під гітару коло багаття!