Слава ЗСУ!

• Ага, романтика. – буркнув Денис.

• Я також обома руками за. – вигукнув Лев і підняв обидві руки, причому ліва тягнула вгору й Русланову правицю.

• Гаразд… – дістаючи з чохла музичний інструмент, поважно вимовив Славко, тоном, немовби то не він запропонував пограти, а його довго настирливо вмовляли. – Тоді поїхали.

Похила чернігівська шестиструнка почала говорити. Не співати – саме говорити. Старечий голос видавав її вік, а різкі хриплі переходи краще за будь-які слова розповідали про довгі поневіряння: один тимчасовий власник змінювався іншим, так і не відчувши потреби на завжди залишити її з собою.

• Пардон. – вибачився музикант. – Розладналася. Купив на барахолці спеціально для походу, аби не шкода було й розбити. Вдома у мене електруха – “Фендер Стратокастер”. Фірмовий. Привезли знайомі зі Штатів.

Хлопець дістав мобільний, натиснув там щось і заходився налаштовувати звучання струн. У цей час майже всі в очікуванні мовчки спостерігали за його роботою. Тільки Ваня, сумно зітхнувши, дивилася, як вправно витанцьовують тіні під шум вітру та гуркіт річки.

• Готово! – скрикнув задоволений Святослав. – Тепер справді поїхали.

Він заграв. Музика лилася невпевнено, поволі набираючи сил: стара гітара з журбою згадувала свою колишню молодість. Нота йшла за нотою, акорд за акордом, перебір за перебором. Нарешті залунав спів.

“Чи знаєш ти,

Як сильно в душу б'є безжальний дощ?

Так, ніби він завжди чекав лише мене.

А, як болить зимовий спокій нашого вікна

Ніжно пастельний, як і твій улюблений Моне.”

• Ах… Океан Ельзи… – захоплено прошепотіла Віка, сильніше притулившись до Іванни.

Та, слухаючи товариша, не переставала спостерігати за танком чорних тіней. Помінявся тільки її погляд: журба зникла, очі взялися випромінювали загадкову мрійливість, котру раніше за нею ніхто не помічав. І ця мрійливість дивним чином перетворювала образ юнки: наче крізь суху тверду землю безстрашно пробивалась тендітна чарівна квітка – квітка-душа. З усіх присутніх незвичайне перевтілення дівчини помітив лишень Руслан, котрий задоволено ледь повів кутиками вуст.

Музика звучала, текла тихим приємним ніжним потоком, долинаючи до серця кожного. Святослав дійсно вмів гарно співати й грати.

Коли вже другий куплет розносився табором, Лев не витримав і приєднався до лав виконавців. Голоси хлопців доладно злилися в єдиний плин, даруючи слухачам цілу історію нещасливого кохання.

“Така, як ти

Буває раз на все життя,

І то із неба.

Така, як ти

Один лиш раз на все життя,

Не вистачає каяття,

Коли без тебе я.”

Віка мало не розплакалась. Славко тріумфував, адже ясно бачив, що зачепив її душу, та й інші побратими-туристи виявились задоволеними. Всі гарячково аплодували. Одначе тут само ховалася ложка дьогтю: новий конкурент. Не простак Денис чи невдаха Корнилій, а серйозний суперник. Такого годі легко обскакати. “Та й голос у нього нівроку.” – міркував юнак, підбираючи наступну пісню.