Слава ЗСУ!

• Дякую, Вікусю, але я про інше. Відтоді, як ми відійшли від мисливського будиночка, мені постійно здавалося, ніби за нами хтось спостерігає.

• Смієшся? – прокинувся Святослав. – Хто може стежити за групою туристів у глухому лісі?

• Білковедмеді!

• Цить, ти. – буркнув Руслан Денисові.

• Не знаю. Сама розумію: звучить безглуздо. – провадила далі дівчина. – Однак відчуття, часом, робилося настільки сильним, що мені ставало лячно. Там, нагорі, коли відстала, я обернулась і побачила якусь дебелу горбату тінь у кущах. Вона миттю промайнула й зникла, не видавши й звуку.

Розказане юнкою спершу ніяк не відбилося на настроях решти туристів. Ніхто не приділив звістці серйозного значення: здалося. Хіба ж годі привидітися в сутінках чомусь безглуздому і незрозумілому? А потім від остраху, утоми, розгубленості це щось творчо домальовується уявою та сприймається за дійсне? Звісно, так воно не рідко й трапляється. Віка думала подібним чином. Вона мовчки сиділа біля подруги, не наважуючись суперечити, бо виглядала остання, наче дійсно дуже переймається.

Не зважаючи на власний категоричний скептицизм, Руслан із розумінням почав:

• То достеменно не ведмідь. Клишоногі обходять людей десятою дорогою.

• А що тоді?

• Найімовірніше тобі просто здалося.

• Руслане, мені не могло здатися! – голос Іванни набрав дивних тривожних інтонацій. – Там хтось безперечно був!

Мандрівники мимохіть всі разом насторожились. Стурбованість одного, чіпкою чумою, вразила інших. Навіть ліс навколо табору став ще чорнішим: багаття поприкушувало свої гарнесенькі гостренькі язички.

• Може то дух “Горбатого Запорожця”? – враз випалив Святослав.

Усі, окрім Корнилія, всміхнулись. Жарт пролунав справді доречно і трохи розрядив атмосферу. В людини-катастрофи ж перед очима відразу промайнула подоба здоровезного непритомного велета-ведмедя, приваленого деревом. З-під однієї з повік чудовиська тоненькою цівочкою стікала кров.

• Ага. – підтримав Лев. – Неприкаяна душа машини питає: “Пробачте, панночко, а чи не знаєте ви дороги до автомобільного раю?”

• Треба було сказати, що знаєш. – додав Денис, гигикаючи. – Сісти в кабіну і з'їхати в провалля. Вийшла б сміхота.

• Знаєш, Дене, ти подеколи переходиш межі пристойності! – обурилась Віка.

• Панове туристи, хочете страшилку на ніч? – запропонував Руслан, поки ті двоє не взялися чубитися по-серйозному.

• Може краще пісню? В мене є одна на думці. Дівчатам має сподобатись. – спробував перетягнути на себе простирадло Славко.

• Краще і те, і інше. – розсудив Лев.

• Я за Левову пропозицію! – зраділа блакитноока красуня. – Давно не слухала страшних історій у глухому лісі. В останнє це було…

• На п'ятому курсі, коли ми групою святкували успішний захист дипломів.

• Авжеж! Гарно час провели… – Віка розпливлася у посмішці. – Та й Океан Ельзи тоді влітку приїжджав. Ото відірвалися…