Слава ЗСУ!

• А вони й цього року до нас завітають. У Палаці Спорту виступатимуть. Тільки восени. – Святослав поспішив звернути на себе увагу.

• Круть!

• Можемо разом піти.

• Чудова ідея! – дівчина вдала із себе дурненьку. – Зберемо карпатську компанію й підемо. Ти ж з нами, Ваню?

• Ага.

• Тоді вирішено. Всі на Океан Ельзи!

• Досить даремно ляси точити. – награно суворо мовив Руслан. – Час розказувати моторошні, але правдиві історії…

Подорожні замовкли. Розмови припинилися. Та й Славко, приховавши своє невдоволення, вирішив діждатися кращої нагоди. Його дратувала не стільки показна наївність Вікторії, як вимушена передача першої скрипки в оркестрі з семи музикантів Руслану. Досада виявилась дошкульною, проте терпимою. Єдине, що гріло юнацьку душу, – вперте бажання неодмінно підкорити серце неприступної білявки: закоханість переросла в спортивний інтерес.

Багаття мірно потріскувало, розмахуючи полум'яними стрічками і розкидуючись іскрами. Чудернацько вихиляючись, жовто-червоні пасма сплітали обстановку таємничості та загадковості. Вітер накочував нерівними слабко хвилями. Недалечко жебоніла річка. Група аж завмерла в очікуванні страшної оповідки.

• Дурня! – відразу ж висловився Денис, проте, сказав він це якось непевно та нервово. – Ти оцю історію тільки-но вигадав. Знайшов кого лякати!

• Сталося це за кам'яної доби, коли ще не винайшли ні мобільних телефонів, ні інтернету, а слово “ґуґл” читалося як “гугол” і означало дуже велике число. Кілька туристів, отаких як ми з вами, вирішили помандрувати Карпатами. Ходили чимало часу: може місяць, може й більше. Погода була жахливою: постійні зливи, холодний вітер. Запас їжі, розрахований на сприятливіші умови, швидко скінчився, а йти залишалося ще кілька днів. Тож на одній обідній стоянці досвідчені хлопці, котрі вже не один раз ходили цим маршрутом, попросили новачка збігати вниз до села за хлібом, буцімто для посвяти у справжні туристи. “Дорога туди одна – не заблукаєш.” – запевняли вони. Той наївний добряк, не сперечаючись, так і пішов. Товариство спершу чекало його довго, потім взялися шукала. До вечора собі місця не знаходили. Заночували там само. Та й на ранок від посланця ні слуху ні духу. Як тільки дістались до рятувальної служби – вдарили на сполох. Одначе хлопця так і не знайшли: ні живого, ні мертвого. Але відтоді в околицях місця, де той загубився, почали зникати туристи, подеколи цілими групами. А серед тутешніх жителів поширилась чутка про юнака з кривавою рваною раною на скроні, зодягненого в мокрий подертий одяг. Він повсякчас дошукується у зустрічних подорожніх: де найближче село. Кажуть, коли не вказати йому правильної дороги – більше людей не бачити.

• Не вигадав. – зі знанням справи виправив Лев. – А переробив зі страшилки про Чорного Альпініста, відомої ще з часів “Союзу”.

• А я ж бо думаю: чого наш малослівний командир став таким красномовним. – докинув Святослав.

• Ач, розумники зібралися. – парирував Руслан. – Якби не злякалися, то сиділи б собі тихенько, а не теліпали язиком.

• Я? Боюсь? – обурювався Денис. – Я нікого і нічого не боюсь!

• Ну, це ти зовсім перегинаєш палицю. – посміхнувся Лев. – Тестів із фізики ми боялися всі. У тому числі й ти. Корнило, наприклад, настільки переживав, що не спав напередодні.