Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• Ага. – додала Віка. – Прийшов на пари з зачіскою “перукарня в божевільній” і з синяками під очима. Ото ми тоді насміялися.

• Хто б казав. У самої руки трусилися!

• Та невже?

• Ден може підтвердити.

• Підтверджую. – сказав хлопець. – Сиділа за комп'ютером, наче контужена. Ха-ха-ха!

Черговий жарт пролетів повз ціль. Віка роздратовано вп'ялася поглядом у веселуна. Гнів її також красив. Якщо стурбованість робила з неї ангела, то злість – симпатичне пустотливе чортенятко, котре так і хотілося обійняти й приголубити, не зважаючи на гостренькі ріжки, капосний хвостик та роздвоєний язичок.

Святослав раптово усвідомив: прийшов його час. Він квапливо схопив лежачу поряд гітару і заходився грати, перебираючи струни. Задум спрацював: роздратована дівчина вмить забула про невдалого жартівника та повністю перевела увагу на музиканта, адже лунала її улюблена пісня.

Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато,

Вип’єте – холодного вина.

Хтось принесе білі айстри, скаже хтось: "життя прекрасне".

Так, життя – прекрасне, а вона…

Славко співав, намагаючись вкласти всеньку душу у власний голос. Йому нарешті почали вдаватися високі ноти саме так, як цього хотів: м'яко та плавно, майже невимушено. Неначе співав в останнє у житті. Решта туристів заворожено слухала чарівні переливи музики.

На другому куплеті соло перетворилося в дует: до тенору приєднався баритон.

Так у світі повелося, я люблю її волосся,

Я люблю її тонкі вуста.

Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося

По русифікованих містах.

Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна,

Буде пити – не п’яніти від дешевого вина.

Моя дівчинко печальна, моя доле золота,

Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста.

Співаючи, Святослав не забував загравати з Вікою: постійно на неї витріщався, немовби звертаючись піснею саме до її дівочого серця. Однак вона цього не помічала або ж просто вдавала, що не помічає.

Коли пісня скінчилася, як по команді, пішов дощ. Він був слабенький, але у той же час до біса набридливий. Руслан відразу ж скомандував збиратися. Тож замість аплодисментів гітарист отримав у руки казанок, щітку й миючий засіб.

Десь хвилин за двадцять біля багаття сидів лише сам Корнилій. Всі інші давно порозбрідались по наметах, готуючись до сну. Юнак безрадісно допивав чай із кухля, люб'язно наданого Левом. “Дарма я пішов у цей похід. – сумно розмірковував він. – Краще б залишився вдома. Спав би зараз у сухому й теплому ліжку: подалі від зайвих неприємностей та чужих людей. Краще би бути одному, аніж з ким-попало.”

• Корнію, давай дуй вже. – крикнув Святослав з намету. – Ми з Деном розмістилися і лежимо в спальниках!

• Поспіши. – докинув останній. – А то, не дай Бог, білковедмідь вкраде, або й узагалі… Як його там…Славо, нагадай мені…

• Загублений Турист, чуваче.

• А то ще Загублений Турист поцупить, і тинятимешся тоді з ним лісом довіку. Ха-ха-ха.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!