Слава ЗСУ!

• Хвилинку. Зараз чай доп'ю й прийду. – відповів людина-катастрофа, хоч рідини в кварті не лишилося – тільки сама заварка.

Спати хлопець не хотів, не хотів він також нікуди йти: сидіти б тут вічно, якщо не можна втекти додому. Чаруючі бездіяльність, апатія, жалощі обхопили його душу, огортаючи свідомість примарним спокоєм. Час ніби зупинився. І лише старіюче багаття нагадувало про безперервний плин усього сущого. Ще зовсім недавно ватра грайливо викидала в небо червоні стрічки та іскри, а тепер же похило доживала свої останні хвилини. Як смішно: смерть для неї прийде з водою – есенцією життя.

Стало зовсім холодно. Теплий светр з вітрівкою більше не допомагали. Ще й вітер піднявся. Одначе Корнієве небажання чимчикувати під укриття виявилось сильнішим. Юнак сидів на місці, не зважав на задубілі руки й ноги, прекрасно розуміючи, що на ранок може добряче захворіти, але йому було байдуже.

Зненацька мурашки пробігли по парубочій спині: не від холоду – від страху. Корнилій ясно відчув: за ним спостерігають. Чиїсь уважні очі ловлять кожен його порух. Він різко обернувся. У жодному із трьох наметів світло не горіло, та й самі вони майже повністю потонули в темряві. З великими зусиллями вдалося розібрати тільки нечіткі обриси. Молодик спробував заспокоїтись, проте, марно. Паніка лише наростала. Як на зло, на думку спала історія Руслана про Загубленого Туриста. Це ще погіршило ситуацію. “Не знаєш, де тут найближче село?” – пролунав крижаний голос. Хлопець не міг ніяк зрозуміти: чи чує він це, чи йому ввижається.

Людина-катастрофа похапцем підвівся. Тремтячі руки увімкнули ліхтарик. Промінь світла, немов ніж, розітнув густу, відчутну на дотик, темряву, оголивши нутрощі лісу. Юнак швидко знайшов напівпорожню п'ятилітровий бутель з водою. Сполоснув кухоль, потушив конаюче вогнище, за тим пробігся до тримісного намету, де вже спали Денис зі Святославом. По дорозі заледве не гепнувся долілиць, бо поспіхом через щось перечепився.

Страх трохи відійшов, тільки-но застібка-блискавка, котра зачиняла вхід, повністю защіпнулася, відділивши Корнилія від зовнішнього світу подвійною стінкою тенту. Всередині панував спокій, а мирне сопіння товаришів діяло заспокійливо. Молодик роздягнувся і заліз у спальник. Намагаючись вмоститися зручніше, заходився соватись. У самому низу “ковдри” його ноги натрапили на річ, якої там явно не повинно було би бути. Діставши її, хлопець розпізнав загублену скручену пару чистих шкарпеток. “Певно, випадково потрапили сюди ще зранку: коли похапцем збирався на Плісце. Хоча б одна хороша новина за цілий день.” – подумки втішив себе стомлений мандрівник. Тепер нещодавні моторошні передчуття здавалися відголосками далекого минулого.

Відсутність карімату давалася в знаки. Лежати на розкладеному одязі виявилось не вельми зручно. На благо, рятували позичені теплі речі. Тож парубок тихо радів, що Ваня набрала непотрібного манаття. Светр та куртка, котрі, здавалося б, мертвим капіталом лежали в наплічнику, стали у пригоді. З помислами про те, як щось зайве може дуже раптово виявитися незамінним, хлопець провалився в довгий тривожний сон.

Дивний день

• Підйом, Корнію! – ззовні пролунав бадьорий голос Віки. – Сніданок давно готовий. Тільки тебе чекаємо.

• Найбільший ледар завжди приходить їсти останнім: йому навіть до столу ліньки йти. – пробурчав Денис.

• Дене, найбільший ледар якраз завжди приходить їсти першим. – заперечив Лев. І відразу ж жартівливо додав. – Річку перейти – не шлунок набити.