Слава ЗСУ!

• Відіслати Корнія назад в Осмолоду? – в'їдливо сказав Денис.

Об'єкт жарту трохи сторопів, не підібравши відразу слів у відповідь.

• Ні, пришити тобі язика до лоба. – виручив Лев.

• Дене, перестань щоранку з лівої ноги вставати. – досить різко висловився командир і продовжив далі: цього разу звертаючись до всіх. – Учора трапився маленький казус із загубленою Ванею, тож, щоб подібного більше не сталося, кожен з нас має обов'язково слідкувати як за тим, хто йде попереду, так і за тим, хто йде позаду. У випадку відставання негайно гучно повідомляти інших. А тепер щодо черговості. Називаю з початку в кінець: я, Лев, Віка, Денис, Ваня, Корнилій. Самовільно порядок нікому не міняти. Зрозуміли?

• Ага. – дружно відповіла група.

• Тоді за рюкзаками і в дорогу. Сьогодні доведеться пройти більше ніж учора.

Після Русланового напучення останній в колоні відчув дивний присмак смаленого. Так, саме присмак – не запах. Ніби щось страшенно важливе (чи то пак страшне) вже сталося, і цього чомусь ніхто вперто не хоче помічати. Незрозуміле відчуття тривоги тим часом вило вовком, впиваючись пазурами в серце. Немічність перед речами, котрі відбулися, чи які неможливо змінити або ж виправити, викликала роздратування, сіяла безсилу злість, що намагалася вилізти назовні через найменшу шпаринку.

Коли Корній нарешті застебнув останнє кріплення на наплічнику, до нього підійшов Лев.

• Ти випадково нічого не забув?

• Начебто ні…

• Відповідь хибна. – посміхнувся товариш. – Жереб випав – тобі нести сьогодні гітару.

• Нести?

• Ага.

• Хіба це не Славка робота?

• Була б, якби він тут був. – зітхнув Денис. – А ти не байдикуй. Учора я на горбу тягав. Тепер твоя черга.

• А куди він дівся? – здивувався людина-катастрофа.

• Загублений Турист вкрав. Ха-ха-ха.

Жертва кепкувань пропустила жарт повз вуха і питально витріщилась на Лева, неначе той єдиний міг простягнути рятувальну соломинку.

• Корнію, з тобою все гаразд?

• Звісно.

• Ти певен?

• Певен. Так де Святослав? – рисячі кігті ще сильніше увігналися в серце: біда достеменно сталося, її віднині не відтягнути, не відбити, не виправити. Далі буде тільки гірше. Єдине, що залишається, – спостерігати.

Лев здивовано подивився на стривоженого побратима, не розуміючи чи той придурюється, чи серйозно.

• Як де? У Харкові.

На обличчі Корнилія з'явилась нервова посмішка. “Невже знову?” Кутики вуст трохи посмикувались. Друг Дениса ніяк не міг знаходитися в Харкові, бо цієї ночі спав отут, у горах. В глушині, без доріг та машин. Поруч. І навіть якби він мав крила наче у птеродактиля – не зміг би вмить дістатися іншого куточка України. Це нонсенс! Безглуздя!

В голову мимоволі закралась моторошна думка: а якщо й Славка не було, як і не було ведмедя? Липкі холодні пальці паніки заходились малювати на спині візерунки, залишаючи по собі мокрі сліди.