Слава ЗСУ!

• Велике, дурню. Чоловік себе так не поводить. – відповів той, нависнувши над сидячим грубіяном зверху, ніби скеля над деревцем. Це змусило останнього трохи збавило оберти.

• Я сама винна. – раптом мовила Ваня. – Іноді буваю занадто запопадливою, аж до нудоти. І нічого не можу з цим вдіяти. Тому нічого страшного. Я, певно, й сама б роздратувалася на Корнієвому місці.

До гурту приєдналися Віка з Денисом. Суперечка набула ширших масштабів, проте її градус значно впав, а тема з конкретики перемкнулася на загальніші поняття: честь, совість, набридливість, нездоровий материнський інстинкт.

Руслан, трохи поспостерігавши за товаришами, вирішив: варто-таки продовжувати маршрут далі.

Дорога пролягала дуже широкою – зручною для ходьби. Цього не псували навіть численні ями. Одначе мала вона один суттєвий недолік: нею їздили великі вантажівки, що перевозили дерев'яні зруби. Одна така машина з причепом наздогнала подорожніх десь за півгодини по тому, як ті перейшли річку. Тож їм довелося поспішно відходити на узбіччя. Денис тоді трохи загаявся і не ретирувався завчасно, через це добряче наковтався пилюки. Відбірна лайка наповнила мальовничі карпатські гори, підкреслюючи різницю між чарівною, недоторканою природою та нахабним, ображеним людським єством.

Шлях стелився рівно й спокійно. Ліс вряди-годи то сходився, утворюючи подобу зеленої арки, то розходився, залишаючи по краях рясні трав'яні килими. А вздовж дороги – десь за стіною з дерев – текла та злощасна річка Молода, в якій минулої ночі мало не втопився Корнило. На щастя, коли її переходили зранку – все обійшлося. Кожен спокійнісінько перебрався по прямих, наче стовпи, колодах на інший берег. В тому числі й людина-катастрофа. Перед тим як він ступив на імпровізований місток, Руслан завбачливо зняв із себе рюкзак, приготувавшись, про всяк випадок, пірнати за невдахою в річку.

Час невблаганно котився вперед, зрештою як і добра дорога, котра прямувала зовсім не туди, куди потрібно було туристам. Тому, зійшовши на вузьку стежину, мандрівники заходилися підніматися вгору по схилу. Тим часом сонце застелили хмари, а звідусіль посунув рідкий туман. Поволока в горах – чарівне видовище. Правда, одна справа – споглядати його з високої вершини, зовсім інша – купатися в ньому, пробираючись із пересторогою куцою похилою тропою.

У першому випадку головним є естетичне задоволення. Чого лише вартує побачити, як широченна біла пухнаста хмара повільно підкрадається до зеленого лежачого велета, бажаючи проковтнути його гамузом. Повільно, але впевнено. Все ближче й ближче вона наближається до цілі. І ось її безмежне аморфне тіло навалюється на здобич. Спочатку колос тане, розчиняється у молочній імлі. Та зненацька звір зупиняється, не змігши просунутись до кінця й зрештою поглинути жертву повністю. Він дратується, клубочиться, біситься, аж поки сам безслідно не розтає у повітрі.

У другому ж випадку справи складаються зовсім інакше. Турист вже не є стороннім спостерігачем краси, величі. Тепер він безпосередній, хоч і вимушений, учасник подій. Звичайно, краса присутня й тут. Спершу плетешся собі тихо лісом, дивлячись навсібіч, вишукуєш дивовижі серед зеленого різноманіття, ловиш носом приємний запах хвої. Аж раптом, ніби звідусіль, суне біла непроникна стіна. Вона швидко затуляє практично увесь навколишній простір. Видно лишень на кількадесят кроків, якщо пощастить. Далі нічого – безодня. Безшумна, волога, тягуча безодня. І не дай Бог збитися зі шляху та заблукати у цій памороці.