Слава ЗСУ!

• Панове туристи, обід. – оголосив Руслан, дійшовши до джерела, ліворуч від тропи.

І нехай вибране командиром місце не виглядало для зупинки достатньо пригожим: середина схилу, з обох боків від стежки темний ліс, ще й туман згущувався – кращого найближчим часом достеменно не знайти. По-перше, до наступного джерела – як до Києва рачки, по-друге, година для обіду вже й так пізня, а по-третє, підйом мав далі бути ще крутішим і звивистішим.

• Нащо? – в голосі Дениса звучала як пафос, так і змореність. – Я повен сил. Можемо ще кілометрів п'ять пройти.

• Хіба проповзти. Якби ти менше хекав, я б тобі може й повірив. – підколов Лев.

• Та невже? То в тебе у вухах щось хекало.

• Ні. – вдавано серйозно мовила Віка. – Я оце іду собі тихо, раптом чую: ззаду хтось наче Москвича вручну заводить. Хрипло й глухо: “хррр-хррр-хррр”. Обертаюсь: Ден мене наздоганяє.

• Знаєте, а не пішли б ви…

Поки трійця весело прирікалася один з одним, Руслан відійшов убік, до лісу, шукати місце, де б розташуватися. Йому в очі відразу впав крихітний майданчик, засипаний сухими сосновими голками. Там цілком могли розміститися шестеро мандрівників. Хоч не пишно, та затишно.

Корнилій і Ваня мовчки стояли коло трійці, не втручаючись в розмову.

• Гей ви, балакучі сороки, гайда сюди! – вигукнув Руслан. – У нас півгодини. Денисе, діставай консерви, Корнію, з тебе хліб. Кому треба набрати води у пляшки, давайте мені їх сюди. Одним словом: розташовуйтесь.

Все закрутилося. Кожен знайшов собі заняття: хто різав хліб, хто відкривав консерви, хто просто сидів і дивився на те, як це роблять. І якщо один ледащо зіщулено сидів на килимку та апатично дивився у гущавину лісу, то інший же пожадливо глипав на сардини, бички, запашне сало. Від вигляду й запаху останнього живіт заходжувався жалібно скиглити.

Нарешті зімпровізований стіл був накритий, ложки розчохлені – готові до бою. Туристи розмістилися довкруг. Не вистачало тільки командира.

• Гей, Руслане, ти там скоро?! – гукнув Лев, розвернувшись до джерела. – В нас уже все готове.

• Починайте без мене. Ще одну літрову набрати.

І почали. Сало розійшлося майже миттєво, звичайно з урахуванням того, що кілька шматочків залишили головному. Денис був, неначе ненароком, потягнувся до ласих наїдків, одначе, зустрівся із суворим поглядом Віки: довелося поспішно відступати й спрямовувати руку до хлібу, аби бодай якось втамувати салозалежність.

Всі їли, аж за вухами лящало. Навіть Корнило уминав за двох. Правда, вираз його обличчя не мінявся з самого ранку: розгублений, розбитий. Що коїлось у нього в голові?

• Усе б зараз віддав за стейк зі свинини. – замріяно мовив Денис.

• З жареною картопелькою і з кисло-солодким соусом. – підіграв Лев.

• Ага. Ще б кухоль пива…

• Чеського?

• Ні, я б краще узяв якогось німецького.

• Чому саме німецького?

• Бо воно найкраще. У німців такий досвід пивоваріння, що будь-якій іншій нації ще вчитися й вчитися! – лекторським тоном відповів Денис. – У них майже кожне село має свій власний сорт.