Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• Я вибачаюсь, що перебиваю. – втрутилась у бесіду Іванна. – Сало на дошці для Руслана залишили?

• Так, Ваню, – відповіла Віка, – Невже ми, ненажери, про тебе забули?

• Ні, ні. – заперечно замахала головою та. – Я вже об'їлася. Просто бачу: добро пропадає.

• Руслане, ти де?! Дівчата кажуть: твоє добро пропадає! – весело вигукнув Лев.

У відповідь ніхто не відгукнувся. Тоді туристи (окрім Корнія) дружно глянули у бік ключа. Від командира і слід прочах.

• Руслане?! Куди ти там подівся?! Як не відповіси – ми самі твою порцію з'їмо! – провадив далі хлопець. Цього разу в його голосі відчувався ледь помітний відтінок тривоги.

Тиша.

• Та він певно відійшов по великих справах. Хе-хе-хе. – кинув Денис.

• Якби він кудись відходив, то обов'язково попередив би. Правильно я кажу, Леве? – спитала Віка.

• Правильно. – підтвердив той. – Ви, хлопці та дівчата, сидіть тут, а я зараз піду його трохи погукаю.

По цих словах молодик підвівся й рушив до джерела. Дійшовши, побачив кілька наповнених пляшок і купу слідів, по яким не можна було нічого визначити. Тож, швидко обмізкувавши ситуацію і згадавши звички друга, вирішив піднятися вгору по стежці. Але, перед тим як іти, Лев попросив товаришів позносити ємності з водою до табору й не розходитись.

• А все-таки цікаво. Куди міг подітися Руслан? – почав Денис, коли четвірка, що лишилася, зібралась докупи. – Дивно це…

• Похолодало. – раптом виголосила Ваня, не підтримуючи запропонованої теми розмови. – Корнію, можеш мені дістати теплу куртку з наплічника? Вона ж, здається, в тебе?

Юнак нічого не відповів. Попрямував до свого рюкзака і заходився там копирсатися.

• Згодна. – підтримала Вікторія. – Скоріш за все, це через туман. Треба й самій зодягнутися.

• Еге ж.

Коли туристи знову всілися колом, Денис удруге взявся задавати суперечливі запитання.

• Невже Руслан міг нас кинути і піти по маршруту далі?

• Дене, навіщо ти мелеш нісенітницю? – обурилась Віка.

• Чому нісенітницю? Доволі можливі речі. – самовпевнено сказав парубок.

• Які, в біса, можливі? – розпалювалась блондинка.

• Такі. А де по-твоєму його наплічник?

• Там, де й наші.

• А ти подивись уважно.

Вікторія з повним сумнівів лицем порахувала рюкзаки: один, два, три, чотири, п'ять… Потім перерахувала. Потім знову перерахувала. Нарешті підвелася й підійшла. Нічого не змінилося.

• Що за чортівня?! – розпачливо вигукнула дівчина. – Де шостий наплічник?

• То ж бо і я кажу. – лукаво посміхаючись, вів далі Денис. – Нас тут явно кинули.

Білявка нервувала, хоча намагалась цього не виказувала. Вона обійшла довкола рюкзаків, силкуючись зрозуміти: де ж тут підступ. Все виглядало, як і мало виглядати. Два шестидесятилітрових і три восьмидесяти.

• Вікусю, – заспокійливим голосом мовила Іванна, – Отой, який до тебе зараз ближче стоїть, – то Руслана. Я пізнала його по причепленому збоку кухлю.

Попередня
-= 35 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!