Слава ЗСУ!

• Дійсно. – погодилась та, оглянувши наплічник, на котрий вказала подруга. – А чийого тоді не вистачає?

• А ти здогадайся з першого разу.

Усмішку Дениса немов рукою зняло: знову сестричка-жалібничка перепаскудила все задоволення. Знову влізла туди, куди не просять. Молодик аж скривився від досади й злості. В голові його промайнула думка: треба їй обов’язково “віддячити”. Проте вигадування та реалізацію плану помсти довелося відкласти на невизначений термін у зв'язку з очікуваним невідворотним праведним гнівом одногрупниці.

• Ну ти й козел! – миттєво вихопилося у Вікторії. Її погляд палав, палив і нищив.

• Не варто ображати Дена. – ні сіло ні впало сказав Корнилій, якимсь збайдужілим змореним тоном. – В дечому він дійсно правий.

• І в чому ж? – білявка швидко перенесла свій гнів на іншого.

• У тому, що рано чи пізно ми всі зникнемо.

• Корнію, ти знову взявся за старе?! Я думала: твоє тимчасове божевілля минулося.

• Та не минулося – прилягло носом поклювати. Зараз знову прокинулось. Хе-хе-хе. – Денис спробував зосередити увагу не на жарт розлюченої дівчини на людині-катастрофі.

Не вийшло. Очі, котрі нещадно виблискували громовицею, знову вп'ялися у нього.

• Я про тебе не забула, бісовий дотепнику!

• Вікусю, заспокойся будь ласочка. – попросила ангельським тоном Ваня. – Хіба ти не звикла до його недолугих жартів.

• За п'ять років у виші звикла, а як почала працювати – відвикла. Мені зараз дуже хочеться уперіщити по чиїйсь нахабній фізії. Дурепою мене виставив, довбню!

Від безпощадного ляпаса парубка врятувало диво: до гурту долинули звуки розмови. Хтось наближався. Туристи відразу відволіклись від поточних справ та намірів. Повеселішали всі. Навіть Корнило якось кволо посміхнувся, полегшено, неначе з його плечей звалився важкий тягар. Тож мандрівники очікували, що зараз згори спустяться Руслан із Левом, перший в першу чергу вибачиться, адже змусив інших нервуватися, потім з'їсть свою порцію, розкаже де й чому був, і зрештою всі гуртом попрямують далі.

Одначе з наближенням людей на противагу одному знайомому розносилися два незнайомих голоси: чоловічий та жіночий. Згодом до табору підійшли троє: Лев, дебелий чолов'яга років тридцяти з борідкою й вусами і симпатична крихітна жіночка приблизно того ж віку. Здоровань з легкістю ніс чималий рюкзак, літрів десь на сто двадцять. Складалось враження, ніби його супутниця змогла би спокійнісінько поміститися в ньому, ба більше – там би ще залишилась купа вільного місця.

• Це Мар'ян і Мар'яна. – представив незнайомців Лев. – Такі ж самі бідні туристи, як ми. Єдина відмінність: ми з Харкова, а вони з Івано-Франківська.

• Мир і спокій вашій хаті. – дотепно привітався крем'язень, на диво, м'яким, як для його статури, голосом.

• Доброго дня. – приязно всміхнулась жіночка.

• Я цих чудових людей зустрів трохи вище по схилу, де шлях стає рівнішим. Вони кажуть: до Молодої ще перти й перти. – пояснював Лев.

• Не переживайте, за кілька годин дійдете. – розважливо мовив Мар'ян. – Там трохи підніметесь – стане легше, але не розслабляйтесь, бо потому стежина змією зав'ється, а там і каменюки підуть. Тож приємної дороги.