Слава ЗСУ!

• Дякуємо! – майже одночасно вигукнули Віка з Ванею.

• На здоров'я.

• Дівчата, цукорок хочете? – запропонувала Мар'яна.

На мить запала тиша. Юнки перезирнулися, не вельми зрозумівши пропозицію. Лев же втямив усе відразу і взявся швидко виправляти незручну ситуацію.

• Не соромтесь. Беріть цукерки поки дають.

• Ой, дякуємо. Не треба. – розпливлася в посмішці Вікторія. – У нас своїх вистачає.

• Що ви, цукорок у поході ніколи забагато не буває. Та й не годиться в горах відмовляти подорожньому, якщо той сам пропонує солодощі. – наполегливо вмовляла жіночка.

• Добре. Здаюсь. Діставайте ваші цукорки.

Здорованя навіть не треба було просити. Він моторно зняв масивний наплічник і дістав з клапана пакетик, доверху набитий льодяниками. Коли останній перейшов до рук Вані, дівчата заходилися висловлювати найщиріші слова вдячності, наче це відбувалося на світському рауті, а не в дикому глухому лісі.

Корнило майже не слухав. Повз його вуха пролетіло багато чого: і ряд слушних порад від досвідчених туристів, і сороміцький жарт Дениса, і несподівана відповідь Мар'яна (запропонував конхвету очень класну, “Тузік” вкусний), і швидкий відступ знахабнілого дотепника. Всі думки хлопця зосередилися на Русланові, котрий ще не прийшов, та котрого вже не шукали. Чому? Невже випадкова зустріч із випадковими людьми заполонила голови товаришам настільки, що ті забули про командира? Чи може то Загублений Турист забрав його з собою в непрохідні хащі?

Корнилій боявся. Він не усвідомлював причини, не розумів дивного відчуття біди, яке від ранку бентежило серце. Тривожні переживання глухим відлунням відбивалися в мозку, намагаючись розколоти його на безліч шматочків.

Юнак не помітив, як перестрічні пішли своєю дорогою, а решта – четверо мандрівників – взялися збиратися.

• Гей, Корнію. – гукнув Лев. – Чому сидимо? Чого чекаємо?

• Нічого. – мляво відгукнувся той. Потому, зібравши волю докупи, запитав. – Леве, ти Руслана знайшов?

• Я його і не губив.

По цих словах парубку стало трохи легше. Хвилювання дещо вщухло, відступаючи з тіла легкими хвилями.

• Добре…

• Звісно!

• Так де він зараз?

• Як де? Звісно ж у Харкові.

Туман. Все навколо оповив густий білий туман. Спочатку той був ледь помітним серпанком, який взявся повільно покривати землю. Трохи згодом, згуснувши, розрісшись, зміцнівши, заходився перетворювати навколишню природу на казкове обплетене загадками місце. Пересічний подорожній немовби опинявся в дивовижному лісі, де серед древніх дерев могла стояти чи то хатинка на курячих ніжках, чи будиночок із солодощів, ба навіть цапова хата. І краще б вже зустріти останню, бо в перших двох мешкають відьми-людожерки. А цап? Цап? Хіба його варто боятися?

Зачудування природою зазвичай зникає тоді, коли єдиним орієнтиром стає виключно рюкзак побратима, що висить у повітрі акурат перед тобою…

Іванна йшла передостанньою. Наплічник Дениса маячив попереду, проте, постійно намагався розчинитися у мряці. Корній, котрій плівся позаду, також не старався залишатись на видноті. Молодик постійно відставав, тож дівчині доводилось вряди-годи озиратися й чекати, гукаючи передущому, аби не поспішав.