Слава ЗСУ!

Ваня за людину-катастрофу дуже хвилювалася, та хвилювання це вона тримала глибоко в собі, воліючи його нікому не виказувати. Чому? Боялась здатися запопадливою? До певної міри так, одначе, справжня причина лежала значно глибше і була істотно вагомішою, аніж бажання справити гарне враження.

Чому непокоїлась? Юнка вважала: через дивну здатність Корнилія притягувати до себе неприємності. Її завжди тягнуло до побитих долею невдах, яких потрібно вислухати, пожаліти, заспокоїти. А парубок зараз виглядав саме таким. До того ж очевидних причин міні-катаклізмів годі було шукати. Небораці просто повсякчас шалено не щастило. Що ще сильніше спокушало Іванну кинути все й допомагати, піклуватися.

Спочатку перебрав вина, потім влаштував істерику на Плісце, далі мало не заблукав у лісі, звалився в річку, знову влаштував істерику… А якщо рахувати дрібніші неприємності, котрими він нагороджував себе й ближніх, то прізвисько “людина-катастрофа”, подароване з легкої руки Дениса, найліпше описувало Корнилову сутність. Саме її дівчина конче прагнула захистити. Закрити собою від чудернацьких збігів обставин, насмішок, поневірянь.

Втім, якби вона була повністю з собою відвертою, то згадала б той день, коли туристи, ще повним складом – усімох, зібралися в одному з ресторанів Харкова аби обговорити майбутній похід. Саме тоді юнка вперше зазирнула Корнилієві в очі, мигцем.

• Дене, можеш трохи повільніше? – гукнула Ваня, ледь не зірвавши голос: не через те що кричала, а через те що засапалась. Знову почався підйом, земля без упину норовила висковзнути з-під ніг.

• Можу. – відповів хлопець. Йому вкотре згадалась учорашня образа – програний бій поглядів.

В Дениса швидко визрів план. Оскільки Віка з Левом тупцювали десь далеко попереду (парубок їх ні чув, ні бачив), група фактично розділилася на дві частини. З цієї ситуації вимальовувалось два виходи: або натиснути на газ і наздогнати авангард, або ж лишити все, як є, та плестися стежкою далі в компанії двох невдах. Йдучи, молодик уважно оглядався довкола. Шлях тягнувся один – без розгалужень, а на деревах нерідко зустрічалися маркувальні знаки. Таким чином, навіть останній дурень, якщо звичайно в нього ще присутнє почуття самозбереження, не зможе тут заблукати.

• Ваню, Лев та Віка далеко відірвались. – почав Денис, зупинившись. Він чекав, поки юнка до нього підійде.

• Треба їм передати, щоб почекали. – на одному видиху процідила дівчина, достатньо наблизившись.

• Та ще й Корнило відстає. В його темпі ми довіку не дістанемось до стоянки. Я гайну вперед. Ти почекай, відпочинь. За п'ять, максимум десять, хвилин повернусь. – мовив хлопець. По цьому розвернувся й чкурнув тропою вгору.

За кількадесят метрів, упевнившись що Іванна не побачить і не почує, Денис значно стишив хід, спокійно почимчикувавши затим звичайною повільною ходою. Розрахунок зводився до наступного: юнка чекатиме хвилин п'ятнадцять, потім почне нервувати (це займе ще певний час), відтак, не маючи іншого вибору, візьметься наздоганяти. А тут вже доведеться бігти. Швидко. Вгору… Від цієї думки кути вуст паскудника формували злодійкувату самовдоволену посмішку. Корнилія він до уваги не брав, адже той із самого ранку виглядав ніби зачарований: нервовий, агресивно-пасивний, знічений. Либонь, подібний вигляд мали раби на галерах.