Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

Замикальний повільно видирався дорогою, неначе волочився на каторгу. Іванна, запримітивши його, не те щоб злякалася, радше відчула дивну суміш із жалю та тривоги, бо молодик виглядав привидом – не людиною: стан осунувся, змарнів, згорбився. Найвиразнішим виявилось обличчя. Від нього віяло холодом, безвихіддю, розпачем. З'явились мішки під глибоко запалими очима. Лоб покривала дрібненька павутина прозорих краплин чи то води, чи то поту.

• Корнію, ти як себе почуваєш? – стурбовано запитала Іванна, коли хлопець зупинився поруч із нею.

• Де Ден?

• Пішов за Вікою і Левом. Обіцяв скоро повернутися.

• Не повернеться. – голос небораки звучав знебарвлено, немов джерелом його була не жива істота – мертва річ.

• Що ти кажеш? – запалилась дівчина.

• Що є.

Корнилій зійшов зі стежини, обійшов юнку й потупцював далі. Ваня спершу трохи розгубилась, переварюючи незрозумілу їх до кінця коротку розмову. Чому Денис не повернеться? Невже людина-катастрофа знову поринув у власне химерне божевілля, видаючи уявне за дійсне? А може… Може Ден не з власної великодушності побіг наздоганяти товаришів? Іванна кілька разів прокрутила в голові спогад, де останній поспішно потрюхикав уперед. Дійсно підозріло: сам запропонував допомогу – не в його це характері. “Я гайну вперед. Ти почекай, відпочинь.” – повторила собі дівчина. Тон, котрим слова були вимовлені, та ще й мимовільна самовдоволена посмішка… Справа явно не чиста. Хай що лобуряка насправді планував зробити, воно безперечно відрізняється від того, чого він наобіцяв. Тож Корнило міг і не помилитися, сказавши: Денис не повернеться. Варіант цілком імовірний, зважаючи на схильність того до вчинення всіляких капостей. Коротко: паскудний характер. Ванін недовгий досвід спілкування із зазначеною особою в цьому небезпідставно переконував.

Коли юнка нарешті відірвалася від своїх думок, виявила: стоїть сама самісінька посеред лісу. Навкруги густий туман. Діватись було нікуди.

• Гей, Корнію! Зачекай! – щодуху крикнула Іванна і понеслася звивистою стежиною вгору.

З підйомом ліс постійно рідшав, перетворившись спершу на чагарники, а потім на зарості гірської сосни. Подекуди тропу перетинали численні покручені коренища. Вони чимось нагадували щупальця. Нескінченні щупальця пожадливої велетенської істоти, що розстелила своє неосяжне зелене тіло, куди оком не кинь. Дивись куди хочеш, а всюди майже одне і те ж саме – суцільне смарагдове простирадло. Тільки от деякі піки ще якось тримаються, рятуючись від поневолення. Проте рано чи пізно ненаситні мацаки захоплять і їх, перетворять позбавлені життя осипища на осередки та розсадники хвої.

Поруч полює підступна чорниця. Ні, не на безмежні площі. Хіба вона може тягатися із сосновим царством? Вона полює на туристів – нахабно цупить їхній час і наснагу до підкорення нових вершин, бо з повним животом хочеться єдиного – лежати – не ходити. А схема інтриги проста. Достатньо покрасуватися перед мандрівниками невеличкими синьо-чорними ягідками. Запримітивши їх, безтурботний подорожній спочатку недовірливо заглядатиметься, підозрюючи щось їстівне, затим спитає більш поінформованого товариша: “А що воно то таке?”. По отриманню бажаної та очікуваної відповіді скуштує одну чорничку, далі іншу, врешті-решт набере цілу жменю. Згодом повен рот туриста набивається смачнючими ягодами до такої міри, що й язиком поворушити важко. А час плине своїм розміреним непоспішним ходом.

Попередня
-= 39 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!