Слава ЗСУ!

• Вигадав же Бог делікатес! – мовив, пережовуючи, Лев. Зрозуміти його зміг би лише той, хто б так само завзято смакував ласощі.

• Угу! – відповіла Віка з повним ротом – її репліка швидше прозвучала як “Ум-м-м”.

• Тиждень тому я б нізащо не повірив, якби мені хто сказав: “Леве, ти жертимеш в Карпатах чорницю, аж за вухами лящатиме.”

• Не ти один.

• Я б на те: “Не мели дурниць! Які ягоди в поході? Лише хардкор і криваві мозолі!”

• Ще не забудь про відсутність душу та нормальної постелі.

• Ну, то – справа звична. А от щоб отак нестримно набивати живіт протягом переходу. У мене це вперше. Три рази до цього був у Криму: хоч би єдину ягоду з'їв – ні. Тут же обжираюсь наче не людина – свиня.

• Я б сказала: наче ведмідь. – Вікторія відірвалась від куща. Її ладна посмішка мала трохи дивакуватий вигляд через синій колір вуст. Одначе дивакуватість – аж ніяк не перешкода чарівності.

• А чого саме ведмедя? – поцікавився Лев, скорчивши приголомшену міну. Його вираз обличчя вкрай розвеселив білявку.

• Як чого? Бо свині тут не водяться!

• Ха-ха-ха. Уяви, якби водилися. Вони б тріскались чорницям незгірше від нас!

• Круть! Певно тоді б і сало мало пікантний чорничний присмак. – продовжувала фантазувати Віка.

• Ага, а фразеологізм “сало в шоколаді” отримав би новий – не карикатурний – зміст.

• Леве, я з тебе чудуюся. Невже ти ніколи його не куштував?

• Кого?

• Не кого – сало в шоколаді.

• Ти не жартуєш?

• Хіба я схожа на Дена?

• Ну, якщо б у тебе в деяких місцях прибрати, в деяких додати…

• От тепер ти на нього стаєш схожим. – вдавано надула губки юнка.

• Гаразд, гаразд. Поганий дотеп. – винувато вимовив парубок. – Так що там із салом в шоколаді?

• В Києві на Хрещатику є одна крамничка, де його продають. Тож, коли там будемо – обов'язково тебе поведу.

• Ловлю на слові! – хлопець клацнув пальцями, після чого підняв обидві руки на рівень обличчя і спрямував сині від чорничного соку вказівні пальці на юнку, немовби підтверджуючи непорушність даної нею обіцянки.

• Знаєш, Леве, гарно ми з тобою удвох ходимо.

• Згоден. Правда, скоро нас буде більше. – парубок кивнув у бік лісу, звідки повільно вибрались, ніби виповзали, Іванна та Корнилій.

• Леве, у мене до тебе є розмова. – почав Корній здалеку.

• Кажи. – одповів той.

• Давай трохи відійдемо. Не хочу щоб дівчата чули. – голос співрозмовника звучав скрадливо, навіть змовницьки.

Лев насторожився: університетський товариш останнім часом поводився досить дивно і, правду кажучи, вряди-годи зовсім неадекватно. Людину-катастрофу він не боявся, проте, було б не гарно, бодай за крайньої потреби, скручувати небораку в баранячий ріг.

• В чому справа?