Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• Давай відійдемо?

• Гаразд, пішли. – по тому кинув юнкам, котрі, скинувши рюкзаки, перепочивали неподалік. – Віко, Ваню, ми зараз повернемось.

• Не хочете з нами ділитися своїми секретами? – пожартувала Вікторія.

• Парубоцькі таємниці такі самі таємниці, як і дівочі. Вам, виходить, можна, а нам – ні?

• Ой, знайшов мені таємниці. Вас, хлопці, можна наче з листка читати: про що ви думаєте, чого хочете.

• Ну. – Лев упер руки в боки й нахабно вибалушився на Віку. Та аж зашарілася. – Про що ж я зараз думаю? Саме зараз?

Та ж відповісти не встигла: Корнилій наполегливо потягнув її співрозмовника убік. Останній не опирався, лише надіслав дівчині запальну посмішку, мовляв: “Ага, так ти все й прочитала!”.

Коли хлопці відійшли на достатню відстань, аби їх не змогли почути, людина-катастрофа зупинився, глибоко вдихнув, збираючись із силами до важкої розмови, почав говорити. Слова лилися уривчасто, плутано, часом нашаровувалися одне на одне, перетворюючи загальний зміст сказаного чи то на кашу, чи на вінегрет. Чим довше тривав монолог товариша – тим більше Левові здавалося: ця балаканина всього-на-всього маячня божевільного. Відверто мовлячи, якщо вдуматись, нічого незвичного тут не було. Чого тільки варті Корнилові істерики? А безглузда вигадка про ведмедя? Тому низький рівень довіри до побратима, досягши третьої космічної швидкості, летів невідворотно в глибоку чорну діру.

• Коротше, Корнію.

• Я ще не закінчив. Це важливо.

• Нічого важливого в твоїх побрехеньках не бачу. Виключно втрата часу, якого в нас і так мало.

• Я не брешу!

• Ти б себе зі сторони послухав: Загублений турист викрадає людей. Що за нісенітниця?

• Це не нісенітниця! Руслан учора розказував!

• Руслан? Він зараз удома – в Харкові. І вчора був там. І позавчора. Перестань нести тарабарщину.

• Я не брешу! – Корило продовжував гнути свою лінію, одначе, тепер його голос утратив останні нотки впевненості. – Нічого не вигадую! На початку нас ішло в похід семеро: ти, я, Руслан, Денис, Святослав, Віка та Ваня. Згодом безслідно разом із речами зникає Святослав, за ним Руслан, потім Денис. Про них, окрім мене, ніхто нічого не пам'ятає. Розумієш?

• Чого ж ніхто не пам'ятає? Я пам'ятаю.

Людина-катастрофа зі слабкою надією подивився на співрозмовника.

• Святослав з'їв чогось не того, через це його скрутила діарея якраз перед від'їздом. У Руслана проблеми на роботі. А Денис, у своїй звичайній манері, просто не зміг поїхати. Ось і все. Коротко, зрозуміло, доступно. Головне – ніякої містики.

• Але ж це не правда!

• А що тоді?

• Не знаю! Масовий психоз, галюцинація!

• То ми троє маримо, а ти – ні?

• Так.

• Чи не видається тобі, Корнію, власна поведінка психозом? Нервові зриви, перепади настрою, божевільні вигадки?

• Я…

Попередня
-= 41 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!