Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• Ти, ти. – тиснув Лев. Розмова його вже відверто дратувала. – Історію про Загубленого туриста, яку я вчора розказав, у свій час придумав Руслан, себто не придумав, а нахабно передер з історії про Чорного альпініста. Сам був тому свідком..

• Але ж люди зникають…

• Досить, Корнію, досить. Більше немає сенсу говорити. – по цих словах Лев розвернувся й зібрався рушати геть.

Співбесідник міцно вхопив його за лікоть.

• Знаєш, – злісно просичав той в спину, – наступним зникнеш саме ти, я ж лишусь із дівчатами. Ото ми досхочу порозважаємось. Ти ж розумієш? Га? Ти ж знаєш, як розважаються дорослі хлопчики й дівчатка?

Очі Лева враз спалахнули гнівом. Він не розумів, що конкретно в почутій репліці його зачепило, проте, чітко усвідомив потребу з'їздити грубіяну по фізії, особливо коли повернувся, й вони зустрілися поглядами. Від людини-катастрофи неприховано віяло зловтіхою, сліпою впевненістю і… десь глибоко-глибоко відчаєм. Саме відчаєм. Цим всепоглинальним ненажерливим почуттям, яке здатне отруїти навіть найчеснішу душу.

В Лева опустились руки. Гнів вивітрився, неначе пил на вітрі. Молодик нарешті усвідомив, чому Корнилій з пересічного, нічим непримітного, чоловічка зненацька перетворився на останнє хамло. Відповідь лежала на поверхні – у виразі обличчя, в поставі. Бідолаху гнітила, гризла, роздирала зсередини його ж власна вигадка про зникнення, і через те, через нестерпні душевні терзання, він вихлюпнув біль назовні, щоб комусь зробилося ще болісніше. Левові стало шкода товариша, але одночасно з цим юнак відчув до нього безмежну огиду, позаяк вважав: подібна поведінка не гідна чоловіка. Лишилось вирішити: чи спробувати допомогти, вислухати, розрадити, чи залишити все, як є.

Рішення прийшло саме собою.

• Мені тебе жаль. – видавив із себе Лев та почвалав до дівчат.

Людина-катастрофа лишивсь наодинці зі своїми страхами, проблемами, переживаннями.

Табличка з написом “г. Молода m. Moloda 1723,8 м.” прикрашала основу для металевої конструкції – тригонометричного пункту – найвищої точки місцевості. Якщо вилізти на нього і окинути оком простори навкруги, то серце заб'ється в шаленому ритмі від побаченої краси. Ого-го! Гори, ліс, ліс і гори, ще й тропи-змії та рідкі залисини з пожовклого каменю або зеленої трави. Хоча, може то й не трава – такий самий камінь, лише далекий, а тому невиразно крихітний.

По землі розмірено пливли велетенські сонячні зайчики, народжені сонцем та хмарами. Взагалі, це окрема тема для розмови. Зовсім по різному виглядає навколишній світ, коли небом котяться маленькі, великі сніжно-білі баранчики, і коли оповита суцільною пеленою небесна твердь несподівано пропускає крізь себе сонячні промені.

Перше виглядає немовби неозорими полонинами пасуться кудлаті чорні вівці. Вони до крайньої міри велетенські й нахабні, тож замість трави тріскають дерева. Правда, в них це погано виходить, бо з'їсти кучматі здатні лише тіні. Ті ж відростають, тільки-но знову відкривається сонце. Затим картина виглядає досить ідилічно: і вівці ситі, і дерева цілі. Мандрівникові залишається виключно спостерігати, ловлячи ґав, замість того щоб плестися своєю дорогою далі.

У другому ж випадку все значно складніше. Тут вже немає невинних овечок. Тут навіть немає неба. Його місце непроникною стіною займають сонмища хмаровиння. Чим більше їх, чим чорніші вони – тим напруженішою відчувається оточуюча атмосфера. Раптом почнеться гроза? Раптом дощ заллє землю? Раптом вдарить блискавка? Раптом почнеться Кінець Світу? Та коли знічев'я замість цих жахіть десь розвиднюється, і на грішну землю проливається яскравий промінчик, – з'являється радість, надія: небеса нікого не забули, все повинно закінчитись добре.

Попередня
-= 42 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!