Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

Подібним чином міг би міркувати Корнилій, побачивши серед безлічі сірих хмар невеличкий клаптик блакиті, з котрого струменіло сонячне світло. Проте думки хлопця були настільки чорними від безвиході й розпачу, що очі не бачили, а вуха не чули. Молодик поринув сам у себе. Раніше, до походу, з ним такого не траплялося. Принаймні він ніколи не втрачав лік часу та відчуття реальності. Тепер же парубок відверто божеволів.

Де життя? Де вигадка? Чия вигадка? Хто марить? Святослав, Денис, Руслан? Де вони? Невже вони не їхали в Карпати? Невже спогади – брехня? Чия брехня? Хто бреше, кому, навіщо? Загублений Турист? До чого тут це? Чому ні? Загублений Турист викрадає людей – спогади міняються? Може викрав лише мене? А якщо? А якщо це безумство: свобода від розуму, від Бога?

Жахливішою виявилась самотність. Інші туристи сторонилися Корнилія. Вони відійшли від нього. Чи може то насправді він відійшов від них? Радісна Ваня фотографувала радісних Віку та Лева. Парочка трималася за руки в стилі “робітника й колгоспниці” на фоні гірського пейзажу. Їм було дійсно весело. Дуже весело. Так весело, що Корнію, якби це побачив, захотілось би плюватися. Якби міг побачити. Але внутрішній світ, затиснутий в лабети самотності не пускав назовні. Тому паралельно існувало дві реальності: очманіла реальність людини-катастрофи і твереза життєрадісна реальність решти.

Нарешті Левові набридло фотографуватися: “Досить моєї фізії на світлинах. Давай-но краще, Ваню, тебе познімаємо.” Фотосесія розпалилася з новою силою. Натхненні завзяттям парубка, котрий вдавав із себе професійного фотографа, юнки з великим задоволенням позували та посміхалися. А тут якраз ще й сонечко з-за хмар вийшло, яскраво освітивши довколишні гірські краєвиди. Краса! І дівчата – краса (навіть Іванна, вона зненацька скинула з себе поволоку буденності)! І природа – краса! Лев відчував себе щасливим. І Віка. І Ваня. Їхня твереза реальність відкидала морок, страх, самотність, розгубленість, розпач, приймаючи лише радість, втіху, впевненість, згуртованість. Дійсності людини-катастрофи для них не існувало. Втім, як самого Корнилія, адже якщо хтось не може розділити щастя більшості, то хоч-не-хоч, цей хтось поступово скотиться на марґінес, аж поки не зникне взагалі. Не фізично – екзистенційно.

Корнило очуняв від чийогось нервового белькотіння. Хтось вкотре надривно видавав одні й ті ж самі високі поривчасті звуки впереміш зі схлипуванням: гучний голос зривався на крик, який зрідка переростав у вереск. Хто міг так побиватись? За чим? Скільки хлопець не намагався – ніяк не міг впізнати мовця (бодай би жебоніння більше походило на мову, аніж на звірине виття).

• Корнію!

Парубок відкрив очі. Зовнішній світ повільно, але невпинно, продирався до свідомості крізь хащі напівбожевільних ідей.

• Корнію, допоможи!

Пройшло небагато часу і зрештою він набув своїх звичних гірських аскетичних обрисів та забарвлень. Тільки-от, поки молодик марив, хмари встигли повністю розійтися. З чистого неба нещадно смалило сонце: в голову відчутно припікало.

Людина-катастрофа підвівся в пошуках рюкзака. Останній, на щастя, лежав поруч. У верхньому відділі клапана знайшлась єдина бандана, котру турист купив у переддень від'їзду. Змочивши водою, молодик блаженно зав'язав її в себе на макітрі.

• Яке полегшення. – тихо проказав мандрівник. Наглим метким горобцем випурхнула думка: “Я ж загубив бандану…” Одначе розмірковувати над цим часу вже не було.

Попередня
-= 43 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!