Слава ЗСУ!

• Корнію! – розрізало тишу.

Той розвернувся на жіночий голос і, мить повагавшись, рушив до тієї, хто його кликала. Недалеко, нижче по схилу, сиділи дівчата. Обійнявшись. Віка уткнулась Вані в груди. Остання ж заспокоювала її, ніжно гладила по голівці, щось безперестанку шепотала.

Тільки Іванна запримітила хлопця – відразу ж підізвала його жестом.

• Корнію. Де ти був? – з докором запитала вона.

• Я… – не міг підібрати слів юнак: розказувати, про душевні терзання, аж ніяк не хотілося. Тому сухо й беземоційно видавав із себе. – Міркував…

Дівчина пильно подивилась співрозмовнику в очі. Від її погляду стало трохи лячно – неначе рентгеном обдала до самісіньких кісточок, а то й глибше.

• Гаразд. – сухо мовила Ваня. – Лева давно бачив?

• Лева? Ну, відколи ми піднялись на Молоду.

• Що ж ти робив увесь цей час?

• Міркував…

• Леве! – зненацька не по-людськи завила Віка.

Істеричні розпачливі інтонації пробили груди молодика та вгризлись у серце, паралізуючи волю. Мурахи шаленими колонами забігали тілом. Очі впились у Вікторію: сховане обличчя не могло прикрити ні тремтіння, ні розкуйовдженого волосся, ні червоних плям на руках. Завжди весела, привітна, спокійна, вона зараз ходила лезом бритви нервового зриву, щосекунди ризикуючи впасти й втратити рештки здорового глузду.

• Що…

• Лев кудись пропав. Вже півгодини як від нього ні слуху, ні духу. Вікуся в істериці.

• Де ви його шукали? – тихо запитав Корнилій, боячись викликати в нещасної черговий виплеск емоцій.

• Облазили все з того боку, куди він пішов.

• І нічого?

• Нічого.

• Зник! – не стримавшись, викрикнув людина-катастрофа: думки зненацька забило недобре тріумфування, ніби прорвало здоровезний фурункул і гноєм залило довбешку. З емоцій лишилась тільки радість, тільки зла радість: “Я не псих! Це ви схибили! По заслузі!”

• Тихіше, дурню…

• Леве! – заволала Вікторія, намагаючись вирватися з Ваніних обіймів. Подруга ж на силу її втримала.

• Вікусю, Вікусечко, заспокойся…

Корнило не міг втихомиритись – аж трясло від задоволення. Десь на периферії власної свідомості він добре розумів: нині перемога у грі “Хто правий?” нікому (в тому числі йому) нічого хорошого принести не здатна. А танці на кістках, штибу “Я ж вам казав! Ніхто мене не слухав! Тепер розплачуйтесь!”, значно погіршать ситуацію, відпровадивши від нього як дівчат, так і залишки розсудливості, котрих зосталося вже не надто багато. Однак молодик категорично вважав себе правим, бо цю правоту тяжко вистраждав та вимучив. І тому вона гнала коней безрозсудства далі вперед, не зважаючи ні на що.

• Я ж вам казав! Ніхто мене не слухав! Ніхто мені не вірив! Я не брехав! Загублений Турист…

Горопашна нарешті вирвала голову з обіймів Іванни. Її заплакані прекрасні блакитні мов небо очі спершу довго дивилися на подругу, потім перемкнулись на Корнія. Точніше, не на нього – крізь нього, либонь то не людина – скло.