Слава ЗСУ!

Відчувши на собі чийсь позирк, парубок, не перестаючи зловтішатись, глянув на дівчат. І хоч зрів він двох – бачив одну. Запнувся. Щось всередині ніби перевернулось, переламалося, розлетілось на мільйони дрібненьких шматочків. Серце? Погляд білявки випромінював байдужість до світу, абсолютну пустоту внутрішню та гіркоту безповоротної втрати.

• Поверніть мені Лева! – на світ вирвався розпачливий зойк.

Корнилій вже років із сім марив Вікою. Попервах від її виду не міг відірвати очей, від її посмішки його безупинно кидало то в жар, то в холод. Вона ввижалася йому навіть у випадкових перехожих, мріялась у казкових снах. Проте наяву юнка завжди була далеким бажаним кораблем на горизонті, наскільки би близько не знаходилась поруч. Чому? Хтозна. Можливо через непевний характер хлопця, або через її тверде небажання відповідати на його несміливі залицяння. З роками страждалець сяк-так спромігся зібрати себе до рук, засунувши кохання глибоко в найглухіші закутки душі, звідкіля б воно могло лише тихо нити й скавучати. Але, зрідка траплялося, сховане вилазило назовні. Тоді приходили безсилля й апатія.

• Леве, Леве, Леве!

Кожне вимовлене слово з лютою ненавистю шарпало Корнилове серце, намагаючись відірвати від нього той певний шматок, де таїлась гірко-солодка невзаємна любов. Дуже боліло. А кому не болить, коли розривають, розбивають на друзки мрії? Коли зрештою приходить усвідомлення власної нікчемності через нікчемність власних бажань, прагнень, надій? Коли все відходить іншому, котрий з'являється наче чорт із табакерки?

Ось і все. Натягнута до межі струна лопнула й звисла додолу двома окремими клаптями, яких ніколи більше не з'єднати. Разом із тим настало полегшення. Полегшення після капітуляції і прийняття долі такою, якою вона є: жорстокою, без прикрас та домислів.

• Леве! – знову зарепетувала Віка.

Не зважаючи на прийняту поразку, голос дівчини продовжував безжально щавити Корнію мізки, перемелюючи думки велетенською м'ясорубкою. Голова зайшлась нестерпним болем. Парубок відчував: або це терміново якось вирішиться, або він збожеволіє остаточно.

• Зроби що-небудь. – прошепотіла Іванна, звівши бурштинові очі на хлопця. Її погляд та мова одночасно і благали, і вимагали, і наказували.

Корнило безтямно потягнувся до кишень на шортах. За мить вже тримав у руці телефон. Ще за мить набрав номер, який пам'ятав найкраще. У слухавці почув розлючену сестру.

• Щоб тебе чорти вхопили! Де ти лазиш другий день?! Чому не дзвониш?!

• Я… Загубив мобільник у річці.

• Ти мені голову морочиш?! Який загубив?! Ти мені зі свого номеру зараз дзвониш!

• А… – юнак відніс від вуха телефон і нашвидку його оглянув. – Дійсно.

• Брате, з тобою все гаразд?

• Напевно.

• Що означає “напевно”?!

Зненацька молодик помітив: чує веселий дівочий сміх. Прямісінько перед ним веселилися Віка з Ванею. Вони як і раніше сиділи обійнявшись. Одначе тепер пирскали, а не плакали.

• Гей! Ти де? Чому завис?

Вікторія розказувала щось жартівливе Іванні на вушко, стріляючи в нього очима. В нього – в людину-катастрофу. Останньому на душі стало гидко.