Слава ЗСУ!

Решта дня пройшла наче в тумані. Вікторія, не отримавши бажаного, заходилась ігнорувати людину-катастрофу: поводитись так як раніше – до зникнень. Туристи чимчикували майже до вечора, зупинились, розбили табір, приготували їсти, лягли спати.

Знадвору пролунав гучний металевий дзенькіт.

• Дідько! – відразу ж почувся обурений дівочий голос.

Чий – юнак не відав. У всякому разі він тепер знає, що не сам. Це дуже обнадіяло. Раптом проскочила думка: а якщо Загублений Турист забрав третю? Тоді їх лишилося двоє. Молодик здивовано усвідомив: не хотів би зоставатися з Вікою. Бодай би краще з Іванною! Замкнутість та відсутність жіночності останньої пережити можна. А от спраглий до чоловічої уваги погляд першої – значно важче.

• Що там сталося?! – вигукнув Корнилій, знемагаючи від бажання дізнатися: хто на нього чекає з того боку.

• Нічого серйозного. Впустила тарілку з ложкою, роззява. Доведеться знову мити. До речі, доброго ранку, сонько. – прощебетала Ваня.

• Кажеш, я вчора напиляв достатньо дров?

• Еге ж. Ти тільки тим і займаєшся, що пиляєш.

• В якому сенсі? – здивувався Корнило.

• В усіх. Мовчиш та пиляєш: то дрова, то тропу, то хропіння.

• Ну… – хлопець трохи зам'явся: Іванна трималась значно впевненіше, аніж зазвичай. І ця впевненість чомусь змушувала нервувати. – Невже я хроплю?

• Не те слово. В оркестрі можеш замінити контрабас: “бом-бом-бом-бом”. – всміхнулась юнка.

• Невже? – видавив із себе парубок. Прозвучало це досить дурнувато, оскільки відчував себе він не зовсім у своїй тарілці.

• Жартую. Але сопеш добряче. – Ваня знову всміхнулась. Щось в її посмішці змусило Корнилія всміхнутися у відповідь. – Гаразд. Я вже попоїла, тож збиратимусь. Ти також поспіши. На нас сьогодні чекає довга дорога.

По цих словах дівчина піднялася з колоди і попрямувала до карімату, де знаходились її речі. Проте на півдорозі зупинилася, розвернулася й нагадала.

• Корнію, не забудь подзвонити додому. Бо ще хвилюватимуться. Я вже віддзвонилась. Сигнал тут гарний. Як далі буде – не знаю.

Молодик взявся посилено пережовувати вівсянку. А поки працювали щелепи, в голові крутилась купа думок про навколишні речі й події: зникнення, провали в пам'яті, дивні метаморфози супутниці, знахідка телефону. “Чортівня! – підсумував людина-катастрофа. – Пішов у гори – потрапив у халепу з невідомим фіналом. Одначе до закінчення лишилося не довго: із семи туристів зосталося тільки двоє.”

Поснідавши, Корнилій витер посуд туалетним папером. По чому піймав себе на думці, що серйозно розмірковує над корисністю останнього: “Виявляється, надзвичайно потрібна штукенція в поході. А в повсякденному житті майже не помічаєш. Користуєшся за прямим призначенням та й годі.” Якщо ж гарно помізкувати, то подібним чином до безлічі речей можна змінити ставлення. Відхід від буденності, прозаїчності змушує відшукувати нові підходи, методи, діалоги, значення щоб ефективніше й прагматичніше сприймати, використовувати увесь зовнішній світ. А далі, тим самим, докопатися до іншої – схованої сутності.

В юнака мимоволі з'явилась посмішка на обличчі. Зробивши несподіване внутрішнє відкриття, він аж засяяв. Либонь не стільки від того, що, здавалося би, знову дійшов до банальних істин, а від того, що зміг відволіклися від проблем, які мучили його вже котрий день.