Слава ЗСУ!

• Корнію? Що сталося? Ти як? – прощебетала вона скоромовкою.

• Живий. – з гримасою болю просичав молодик: на плечі невдовзі мала з'явитися нічогенька ґуля.

Людина-катастрофа спробував підвестися, одначе, його старання виявились марними, оскільки міцно закріплені рюкзак з гітарою сильно зміщували центр ваги. Відшукати рівновагу, а значить самотужки встати, було майже нереально. Ваню навіть не довелося просити. Дівчина вхопила Корнила за руку, піднялася, допомогла товаришу.

Зв'язки на нозі не те щоб боліли – швидше муляли. Але з цього годі радіти, адже неприємне відчуття при подальшому навантаженні могло легко й швидко перерости у нестерпну гризоту.

• Як нога?

• Та як сказати…

• Як є.

• Не болить, та таке відчуття, що скоро заболить.

• Кепсько… Нам сьогодні кілометрів зо тридцять необхідно здолати. – юнка прикусила нижню губу.

• Сам знаю…

• А як же ж ти примудрився впасти?

• Задумався.

• Може, не дивився під ноги?

• Ні. Правильно: задумався і не дивився під ноги.

• Ой і горечко ж ти моє, Корнію. – скрушно похитала головою Іванна.

• Ти б мене ще людиною-катастрофою назвала. – насупився хлопець.

Дівчина на мить замислилася, потім серйозно мовила.

• Прізвисько, певна річ, гарне, але тобі не підійде.

• Чому?

• До катастрофи не дотягуєш.

• Чого не дотягую? Хіба мало зі мною негараздів траплялось?

• Достатньо, проте, то тільки з тобою. Ближні ж не страждають.

• Хіба від споглядання моїх невдач.

• Від цього не вийде тяжко страждати. Знаєш, декому подобається спостерігати за провалами інших. Тож їм би ти приніс виключно радість.

• То я, виходить, подарунок для садиста? – розмова Корнилію починала подобатись. Влучні й дотепні репліки – словесна чехарда – піднімали йому настрій, відганяючи тривогу і сум.

• Не для будь-якого.

• Для особливо буйного?

• Для всякого. Деякі персонажі, на перший погляд, тихі, сумирні. Та коли біля них із кимось стається якесь паскудство, вони починають несамовито тішитись.

• Клінічний випадок? Лікуванню піддається?

• Лише коли до пацієнта доходить: зловтіха над тим, хто впав обличчям у бруд, від власного багна не позбавляє.

• Ух! Гарно сказано. – погодився парубок, згадавши Дениса, втім, Святослава також.

• Ага. Як нога?

• Без змін. Що робитимемо?

• Відпиляємо. – пожартувала Ваня й відразу ж сама зайшлася нестримним реготом.

Корнилію було не до сміху. Звичайно, він розтягнув кутики вуст, задля “годиться”, одначе, виглядало це, відверто кажучи, жалюгідно. Нічого не поробиш: довелося смиренно дивився за щирим гигиканням супутниці. Ще трохи і вона б зігнулась навпіл та впала додолу.