Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• Корнію, ти там де?!

• А! Так. Зараз.

Хлопець увімкнув ліхтар, поспіхом заходився перевіряти: чи нічого ніде не забули. Обійшовши табір і не виявивши залишених речей, спритно пірнув у намет.

В середині було світло. Ваня прикріпила свій ліхтарик до гачка на стелі. Корнилій швидко скинув капці, жбурнув їх в тамбур та застібнув змійку на вході. Почав роздягатися. Раптом його погляд ковзнув по дівчині, котра уважно вивчала навігатор. Безформні, огидні светри й балахони ховали абсолютно не те, чого повинні були б. Іванна в облягаючій футболці сиділа впівоберта до молодика, тому той відразу ж вгледів у неї на тілі відсутність будь-якого натяку на зайву вагу. Втім, парубку не знадобилося жодного натяку аби, скаменівши, вирячитись напарниці на груди. Їх спокусливі форми подіяли аналогічно запотиличнику веслом. Втім, шок не завадив йому відразу ж зробити висновок: у Віки значно менші.

Ваня боковим зором запримітила, що юнак не рухається, тож повернулась до нього. Зустрівши перед собою збентежені вибалушені очиська, які зрозуміло-куди дивилися, жартівливо запитала:

• Корнію, ніколи не бачив Міккі Мауса?

Побуряковівши, хлопець взявся беззвучно відкривати й закривати рота, подібно впійманій рибині, безжально кинутій в кошик. Ба навіть белькотіння ніяк не могло видертися з вуст, щоб спробувати виправдати настільки безсоромне та відверте витріщання.

Зненацька до нахаби дійшов смисл почутих слів, і він поквапно за них вхопився, немовби потопаючий за рятувальне коло: на футболці дівчини був намальований Міккі Маус.

• Точно! – аж викрикнув. – Дуже, дуже, дуже давно не бачив!

• Я за тебе рада. Тільки не потрібно галасувати.

• То… То мій улюблений персонаж, і… я його дійсно дуже, дуже давно не бачив.

• Гаразд. Зрозуміла.

• Чесно. – настирно переконував зашарілий парубок (себе чи співрозмовницю?).

• Добре. Вірю. Інакше й бути не могло. Тепер давай до серйозних справ. Завтра в нас важкий перехід.

• Що?! Знову? – зраділим голосом вигукнув молодик, адже тема розмови без його старань перетікала в інше русло.

• Дивись. – Поруч на спальнику лежала невеличка течка. Звідти Ваня видобула мапу й розклала перед напарником. – Ось. Це ми пройшли сьогодні.

Юнка заходилась водити пальцем по паперу. Корнилій хоч і слідкував за маршрутом уважно, проте, сидів задалеко, аби розрізнити якісь написи. Тому вирішив підсісти ближче. І в ту мить, коли відстань між ним та Іванною скоротилася менш ніж до довжини витягнутої руки, в нього несподівано підступно ойкнуло серце. Затим притихло, по чому шалено закалатало далі. Кінцівки налилися свинцем. В роті стало сухо. Свідомість ніби трохи затуманилась. В очах все попливло-потемніло. Все окрім… Окрім личка найближчої в той час людини.

• А оце нам підкорювати завтра. – провадила юнка.

Вона малювала шлях, зупиняючись на вершинах, де треба буде проходити, озвучувала незвичні Корнієвому слуху назви: Кругла Млака, Струнґа, Болотняк. Одначе нічого з того не досягало парубочої тями, котру повністю зайняли: бурштинові очі, невеличкий носик, ямочки коло кутиків уст. Хлопець мимовільно розплився в блаженній посмішці, раптом відчувши себе безмежно щасливим.

Попередня
-= 65 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!