Слава ЗСУ!

• Корнію, чого либишся?

На молодика наче вилили відро крижаної води – той аж сіпнувся. Радість втекла, не попрощавшись. Замість неї невідь звідки повернувся страх. Згадались безслідно зниклі товариші, згадалась боязнь пропасти без вісті, згадався примарний Загублений Турист, що…

• Нічого.

• Ти в нормі?

• Так.

Дівчина облишила мапу, розвернулася обличчям до Корнилія та заговорила тоном, яким зазвичай проводять небажану, важку, але дуже потрібну й важливу розмову.

• Гм… Мені здається, що ні… Попередні дні ти поводився відсторонено, немовби цурався моєї компанії. Певна річ, я можу помилятися, одначе, в мене склалося саме таке враження. Ти майже не розмовляв, плентався позаду. Інколи траплялись ситуації, коли проявляв ініціативу, наприклад, збираючи дрова чи розповідаючи страшилку про Туриста. Та це інколи – то майже ніколи. Я вже була ремствувала: дарма згодилася в похід. А сьогодні зранку тебе, Корнію, наче підмінили.

• Підмінили?

• З чим би порівняти… Навіть аналогію вигадати важко…

• Ніби реальність змінилась? – із завмиранням серця спитав парубок.

• Ні. Вона якою була, такою й лишилась. Помінявся виключно один її елемент – ти. – посміхнулась Ваня. Голос її пом'якшав. – Насправді ж, якщо гарненько помізкувати, нічого дивного тут немає. Ми нерідко думаємо про людей одне, потім, краще їх пізнавши, – зовсім інше.

• Але це не пояснює, чому мене підмінили.

• Може ти й не змінився. Може то я почала на тебе дивитися іншими очима. Ефект однаковий – ти став компанійський, уважний, десь навіть надійний та чуйний. – юнка підморгнула, вдаючи, ніби пожартувала.

Корнилій від почутих компліментів знову розчервонівся, цього разу аж до самісіньких кінчиків вух. Розчервонівся, бо знав, що не заслуговує подібних слів, бо пам'ятав особисте ставлення до Вані. Ще вчорашнє (а коли не кривити душею, то й вранішнє)… Хто мало не загубив її в лісі? Хто робив кислу міну, як Руслан скомандував нести дівочі речі? Хто грубіянив у відповідь на приязнь, доброту? Хто? Хто кінець кінцем почув про себе: “компанійський, уважний, десь навіть надійний та чуйний”? Це було відверте знущання! Бодай якщо пам'ять бреше, й чинив він лише мов пихатий індик, а не козел вселенських масштабів, то він однаково почувався рогатим себелюбним хамлом, хоч би як себе не переконував у протилежному!

Його внутрішній голос запропонував лукавий вихід, котрий би притлумив відчуття провини без необхідності вибачатися: поділитись страхами. Підставлення власної незахищеної спини тому, кого раніше безжально образив, дарує деяке великодушне заспокоєння для запаленого сумління, створює враження відважного мучеництва заради тріумфу справедливості. Дарма що той, запевне, ніколи нікого не скривдить.

• Корнію?

• Га?

• Ти знову завис. Вкотре. Схоже, це один з небагатьох недоліків твого нового підміненого “я”. – пожартувала Іванна.

• Точно. – посміхнувся хлопець, проте, аж надто вдаваною, наче хтось зумисне підтягнув угору кутики його вуст. – Ваню, я тобі хочу дещо розказати. Тільки не подумай, ніби я збожеволів.