Слава ЗСУ!

• Тут ніякого ведмедя немає. – лагідно мовила Ваня.

• А де наше вино, п’яничко?! – роздратовано випалив Денис, у голосі котрого одночасно читалися і лють, і жалість, і образа.

• Вино? – здивувався Корнилій. Спомин про клишоногого помалу відходив на другий план, пропускаючи вперед відчуття нудоти. Хлопець скривився від головного болю.

• Так, те вино, яке ти вижлуктав, поки ми спали. Те вино, яке я тягнув на горбу по цих проклятущих слизьких схилах! Те вино, з якого ми хотіли зробити глінтвейн!

• Я його не чіпав…

• Не чіпав?! То це я, по-твоєму, тут сп'яну валяюсь?!

• Денисе, облиш. – втрутилася Ваня. – Ти ж бачиш, йому зле.

• Зле, кажеш? От жалібниця знайшлася! Йому зараз зле, бо раніше було добре! Причому за наш рахунок!

Парубок аж розчервонівся від гніву й досади. Йому вкрай хотілося вліпити Корнієві гарного стусана, щоб аж зірочки до очей позліталися. Нашвидку прикинувши можливості, молодик вирішив, що кращого моменту ніж зараз годі й чекати, адже хто зупинить? Сестричка-жалібничка? Так вона ж зовсім дрібна та безсила: крихітне дівча, яке ніколи не фарбується і увесь час ходить у жалюгідних безформних балахонах, створених для приховування безмірного черева. Звичайно, Корнилій сам не маленький – міг би постояти за себе. Проте в теперішньому стані у нього жодних шансів. Ну, що з того, що вижлуктач вищий та міцніший, а Денис ніколи не займався спортом і мав ширину плечей співмірну з шириною стегон? Один раз по фізії добряче з’їздити це не завадить. А там Руслан з Левом підійдуть. Головне – якраз встигнути до їхнього приходу.

Ваня відчула: пахне смаленим вовком, бо її непутящий напарник перестав голосити й задумливо, з якимось садистським вишкіром, вилупився на Корнила, котрий надзвичайно повільно приходив у норму. Тому саме тоді, коли Денис із занесеною для удару правицею підскочив до беззахисного небораки, дівчина миттєво встала й перегородила нападнику дорогу.

Отак вони й простояли, дивлячись очі в очі кілька секунд. Цього часу вистачило, аби нагодилися хлопці.

• Гей, гей! Ніякого самоуправства! – басом проричав Лев, підбігаючи до місця, де мало не сталася колотнеча.

Одначе жага помсти встигла вивітритись з пустої голови. Денис раніше завжди глузував із тих, хто розповідає, начебто погляд здатен вбити. Тепер же йому було не до сміху, адже сам відчув, ніби зіткнувся з бетонною стіною, причому стіна неслася на нього, а не навпаки. Подібного він не очікував. Яким чином непоказна слабка дівчина може мати таку сильну волю?

• Ану, опусти руку, дурню! – гримнув широкоплечий Лев, нависнувши над невдахою-нападником, мов Голіаф над Давидом.

Юнак покірно відійшов убік, де наче перетворився на сумирне цуценя. Ваня полегшено видихнула і трохи осіла, по її обличчю розплелася посмішка, по ній легко читалося те, що вона думала.

• Будь ласка. – сказав Лев. – Як наш п’яничка?

• З ним, здається, все гаразд. Трохи синців, подряпин. Правда, одна дивна річ: одяг промокнув до нитки.

• А чого тут дивного? Півтора літри натщесерце з його стійкістю до алкоголю. Могло й не таке статися. От пам’ятаю на третьому курсі… – хлопець зам’явся, після чого зробив гидливу міну. – Ні, я це розказувати не буду. Коротше кажучи: повзало наше Корнило хмільне по лісу, а кожна свиня калюжу знайде.

Дівчина пирснула зі сміху. Подальша розмова стосувалася виключно студентського минулого. Навіть Денис підключився, вряди-годи скоса поглядаючи на Ваню, яку недооцінив. За хвилину підійшов Руслан.