Слава ЗСУ!

• Ну, панове туристи, другий день походу і вже стільки пригод! – випалив він, підходячи до винуватця пошуків, котрий, здавалося, заснув знову. – Живий, значить. Добре. Зараз будитимемо і в табір.

Від того часу, коли пропажу знайшли, пройшло більше години. Сонце впевнено наближалось до полудня. Сріблястий серпанок туману вже спав, відкривши далекі гірські краєвиди. А наповнений світлом майданчик коло притулку Плісце став місцем “розбору польотів”. Поки Корнилій снідав – його ніхто не розпитував, адже всі прекрасно розуміли: хлопцю потрібно набратися сил, але як тільки той закінчив – почався допит. Команда розташувалась на подвір’ї навколо столу: хто сидів, хто стояв, і кожен з осудом спостерігав за призвідником, котрий винувато крутив у руках кухоль з недопитим чаєм.

• А тепер розказуй, як до такого дожився? – почав Руслан на правах головного в групі.

• Не пам’ятаю… – похнюплено мовила причина ранкового інциденту.

• Ти ж запаси наші на тверезу голову осушував, еге ж?

• Я ж кажу, не пам’ятаю… Це непорозуміння.

• Це ти в нас ходяче непорозуміння! – не стримався Денис. Він стовбичив трохи віддалік, нервово переминаючись з ноги на ногу.

• Попустись, чуваче. – відреагував Славко. – Ми всі хотіли випити того глінтвейну.

• Та не в ньому справа. – продовжував виливати душу ремствувач. – Ви навіть не уявляєте, скільки часу й зусиль я витратив, аби дістати і приволокти те трикляте вино на цю трикляту гору!

• Дене, ти знову за своє? – тут уже не витримав Лев. – Спробуєш повторно вчинити самосуду? Попереджаю відразу: не вийде! Ми тебе з Русланом скрутимо за милу душу, що й пискнути не встигнеш!

• Не треба мені погрожувати! – сміливо випалив парубок, відійшовши на крок назад, бо прекрасно розумів наскільки швидко його можуть знешкодити ті двоє.

• Хлопці, заспокойтесь. Ми тут зібралися провести виховну бесіду з Корнієм, а не чубитися між собою. – безпосередньо сказала Віка.

Від її дзвінкого голосу, від вимовленого її вишневими вустами його імені, у допитуваного потепліло в грудях.

• Панове туристи, спокійно. – відчеканив Руслан невдоволеним, далі ж суворо до ранкової пропажі. – Корнію, це аж ніяк не може бути непорозумінням, тут прослідковуються чіткі причинно-наслідкові зв'язки, проти яких не попреш. Ми прокидаємось, тебе немає, пакет вина висушено до дна, і після години пошуків знаходимо тебе з ознаками похмілля в лісі. Висновок напрошується сам собою. Я десь схибив?

• Так! В усьому. Не було ніякого вина. – запротестував парубок.

• Добре, а що тоді було?

Корнилій задумався, зважуючи, чи варто розповідати. Може краще промовчати й погодитись? Власні спогади здавались аж надто неймовірними. Версія товаришів виглядала явно правдоподібнішою. Та все ж допитуваний з осторогою витиснув з себе:

• …ведмідь…

• Хто? – щиро здивувався чільник.

• Ведмідь. Ви ж усі його бачили…

• Хі-хі-хі. – заходилася заразним сміхом Віка.

За кілька секунд гурт вже реготав, окрім, звичайно, самого Корнила. Той розгублено сидів, підбираючи адекватні слова, бо в голову бив дужий потік емоцій з ображеного серця.