Слава ЗСУ!

• Гарно вигадав. Нічого не поробиш. Доведеться переходити до плану “Б”.

• Вкусити? – глузливо запитав парубок, по чому зверхньо протягнув до зубатої пащеки правицю. – Спробуй.

• Ні, Корнію. Налякати.

Молодик відчув, як колода, на котрій вони дотепер сиділи, заходилась сіпатися з боку в бік. Не довго думаючи, хлопець встав і випростався на повен зріст обличчям до кошлатого сусіда. Зарозуміла людська міна явно промовляла: “Ага, йолопе, знайшов чим налякати!” Та не кажи гоп… Звір взявся рости немов на дріжджах. За кілька секунд від порівняно невеликого сумирного ведмедика і слід пропав. Замість нього горою височіла здоровенна купа м'язів, шерсті, кісток, люті. А коли вона, піднявшись із бруса, наблизилась впритул (парубок шкірою відчував важезне смердюче дихання потвори), Корнилій явно почав хапати дрижаки, але мужньо тримався щоб не закричати чи не дати драла: це ж всього-на-всього сон або галюцинації. Молодик дивився акурат поперед себе і окрім кошлатої чорної стіни, освітленої полум'ям багаття, не бачив анічогісінько. Раптом на шоку щось крапнуло. Гарячково втершись і метнувши оком на рідину на руці, збагнув – то вода. А може й ні… Сердега повільно підвів погляд високо вгору, ніби намагався розгледіти край даху, стоячи впритул до будинку. На нього звідти позирали двійко розлючених червоних балухів. Трохи нижче (і, ввижалося, значно ближче) висіла широченна паща. З неї юнакові на одяг ляпала слина. Губи тварюки нервово сіпались, оголюючи частокіл гострих чималеньких жовтих зубів.

Градус переляку невпинно ріс. Проте заклякле споглядання тривало не довго, бо звір скажено заревів Корнилу прямісінько в обличчя. В останнього одразу ж віроломно підкосились ноги. За мить він вже напівсидячи-напівлежачи безладно і безпорадно борсав кінцівками об землю з надією чимшвидше відповзти геть.

• Обісрався, Корнію? – самовдоволено поцікавилось бурмило.

• М-м-майже. – затинаючись, видавив хлопець.

• Досі вважаєш: це сон?

• Ні… Але…

• Повторити?

• Ні-ні-ні!

• Гаразд, сходи в кущі, а я тим часом заварю чаю.

Погода поліпшилась: холодний вітер зовсім втих, а небо прояснилось. Тепер ніччю володарював повний Місяць. Корнилій сьорбав гаряче питво, подеколи підозріло зиркаючи на всі боки: сусід-приблуда деякий час тому відійшов по справах і поки не повернувся. Правду кажучи, парубка не стільки непокоїли сумнівні заняття зубатого створіння (біс його знає, може закортіло пожерти ягід), скільки сама його відсутність. Адже існувала деяка відмінна від нуля ймовірність, що той, забажавши пожартувати, зненацька заявиться до табору в своїй страхітливій подобі. А це, як хлопець нещодавно випробував на власній шкурі, видовище не з приємних.

І щодо шкури. Зі слів самого клишоногого (виглядає, звісно, божевільно), він насправді не зовсім ведмідь, а, точніше, зовсім не ведмідь – дух-охоронець карпатського лісу в звіриному тілі. Подібне зізнання звучить підкреслено пафосно та безглуздо (не кажучи вже про згадане божевілля). Корній, певна річ, це усвідомлював, однак, не насмілювався відкрито засумніватися у щирості й правдивості слів тварюки, бо у такому разі ризикував би повторно відчути на собі план “Б”. З іншого боку, юнак зараз сидів у таборі сам, а отже міг дозволити собі відкрито висловлювати власну думку вголос, не остерігаючись непередбачуваної реакції волохатого бурлаки.