Слава ЗСУ!

Та замість того щоб жалітись на життя або безстрашно відстоювати гідність за відсутності кривдника, Корнилій повернувся до старого заяложеного питання: “Чи не примарилось мені бува?” Якби примарилось, то це б значно спростило ситуацію до банального: “Що ж тут поробиш? Пройшли й забули.” На жаль, дійсність вперта й негнучка штука, на відміну від розуму: кришталево чиста вода в казанку діаметрально відрізнялась від чорної бурди в баклажках. Безумовно, можна вигадати альтернативне пояснення – підкреслено логічне, реальне, адекватне, тверезе. Але ж то однаково вийде неправда, хоч і мила серцю. Отже, у ведмедя, який вміє розмовляти, доведеться повірити.

Інша річ: чи приблуда дійсно той, за кого себе видає. Навіщо охоронцеві лісу знадобилося контактувати з туристом-невдахою? Невже останній здатен заподіяти особливо серйозної шкоди навколишньому середовищу? Ну, стільки само, як і решта мандрівників. А їх тут бродять тисячі. Відповідно, клишоногий мав би побалакати з кожним. Та щось чуток про балакучого карпатського бурмила молодик не чув повік. З цього виходило: ким би волохатий здоровань не представлявся і що б не казав – має справи конкретно до Корнія. Пафосна ж посада охоронця лісу, очевидно, слугувала радше прикриттям: щоб усі боялись, не насміхались, не задавали зайвих запитань. “Балакуче волохате брехло.” – подумав юнак, розплившись у теплій самовдоволеній посмішці.

• Про що міркуєш? – поцікавився ведмідь, котрий, виникнувши ніби нізвідки, вже сидів поруч на колоді.

Від несподіванки парубок аж підскочив.

• Ти б краще попереджало, перш ніж отак з'являтися. А то скрадаєшся, наче вбивця.

• Я так завжди ходжу.

• Дуже тихо, як на ведмедя.

• Я не ведмідь. Я не він і не воно. Я – вона! Чи тобі пам'ять відібрало?

Хлопця осяяло: поки ініціатива в його руках, варто витягувати з зубатого приблуди якнайбільше. Через те з усім завзяттям та нахабністю, які в нього ще лишалися, запитав.

• Як тебе звати, чарівна принцесо?

• Моє ім'я тобі нічого не скаже.

• То як мені тебе величати? Страховиськом чи…

• Називай мене просто Медведицею.

• Чим маю завдячувати появі просто-Медведиці у скромному таборі мандрівника?

Звір, відчувши в голосі співрозмовника забагато нахабства, нашорошився. По його писку враз пробігло виразне невдоволення.

• Корнію, здається мені, ти багато на себе береш.

• Чого це? – рештки зухвальства юнака танули на очах.

• Бо це не я нікчемне беззахисне самотнє людисько, котре намагається роздражнити ведмедя.

Корнилій нутром чув: подальша бесіда в тому ж дусі нічого доброго не принесе, одначе, огидна жаба, що сиділа в грудях і називалась досадою, зненацька прокинулась від довгого сну й стрибнула на язик. Мов чорт смикнув.

• То я, по-твоєму, сам винен, що один мандрую?! Та біс би тебе побрав! Якби не той козел, Загублений Турист, я б зараз із тобою тут не тріпався! І точно би був не сам! Хай би його шляк трафив! І тебе за одно з ним!

Ведмежа морда випромінювала нищівний тріумф.

• Ах, Корнію! – клишонога тицьнула кошлатим пальцем (лапа знову перекинулась на руку) хлопцеві прямісінько в лице. Після чого затягнула повільним зверхнім тоном. – Ти не тільки невдаха, ти ще й, виявляється, дурний як колода! Який, трясця твоїй матері, Загублений Турист? Іванна ж дохідливо, ніби розумово відсталому, пояснила – то твоя хвора фантазія, а не Загублений Турист!