Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• І хто ж, як ти таке розумне, забрав усіх моїх товариші?

• Хто-хто? Ясно хто! Мої чари! Ось хто!

В повітрі заклякло напружене мовчання.

• Ой…

• Що?!

• Нічого. – заторохтіла сорокою зубата паща. – Недбало обмовилась. Не зважай. На чому ми зупинилися? Мене звати Медведиця. Я охоронець…

Перед очима Корнила враз пронеслась його вранішня пригода триденної давнини, котру він сам до цього моменту впевнено списував на п'яні марення. В теперішньому ж світлі вона виглядала зовсім інакше: скоріше вже не як маячня, а як реальність. І ведмеді до болю схожі один на одного. Невже це одна й та сама тварюка. І якщо так, то…

• Зізнавайся, це ти мене мало не зжерла на Плісце? – розпалено гаркнув парубок.

• Та Бог з тобою, – виправдовувалась Медведиця, – який “зжерла”? Я тебе взагалі вперше бачу.

• Брешеш, вража дочко, в табір прийшла – на ім'я мене назвала. А хвилину тому ще й про Іванку згадала! Ану розказуй!

• Та як ти… – обурилась волохата бурлака, проте, фразу закінчити не встигнула.

Трошечки здурівши (нарешті знайшлося матеріальне уособлення всіх бід), Корнилій прожогом зіскочив з колоди, кинувся до багаття й дістав звідти довгу розпечену головешку. На червоних вуглинах ближнього до чотирилапого брехла кінця нерідко вигравали крихітні язички полум'я. Враження від поведінки хлопця складалось достоту моторошне, оскільки ті зловісні язички немовби підживлювались від божевільного блиску очей. Тепер вже клишонога почала потихеньку задкувати.

• Корнію, ти б краще заспокоївся. – примирливим голосом погамовувала Медведиця.

• От зараз випалю тобі на хутрі свої ініціали, й одразу ж заспокоюсь. – погрозливим тоном просичав юнак, твердо насуваючись вперед.

• Ти б краще облишив цю справу, бо хтозна що може статись.

• Не хвилюйся, шрифт я обрав величезний – виднітиметься здалеку.

• Сам же обпечешся.

• Я вогнетривкий!

По останніх словах, широко замахнувшись головешкою, молодик кинувся на Медведицю. Та, одначе, виявилася спритнішою.

• Дуже болить? – винувато допитувалась ведмедиха, скрушно спостерігаючи, як Корній прикладає пляшку з холодною водою до вилиці.

• Ні. – сухо відповів той.

• Навіщо ж ти мені неправду кажеш? Я ж бачу – болить.

• А нащо тоді питати, коли бачиш?

• Аби впевнитись.

• Аби впевнитись, що мені боляче? – зіронізував молодик.

На цьому розмова урвалась. Корнилій взявся насолоджувавсь власною безталанністю й ображеністю, смакувати біль, приниження та страждання (далеко не вперше за час походу). Жаліючи себе, хлопець немовби поринав у якусь збочену версію нірвани, де, в разі сприятливих обставин, міг знаходитися досить довго. Обставини ж такими і були: самотній, покинутий світом мандрівник, що від розпуки потихеньку з'їжджає з глузду. Те, що треба.

Медведиця хвилювалась. По-перше, її дійсно мучило сумління: ведмежий ляпас – штука важка, неприємна й, м'яко кажучи, шкідлива для здоров'я. Але, на Корнієве щастя, удар прийшовся не звіриною лапою – впівсили волохатою рукою. Тож значною мірою постраждала лише юнацька гордість. По-друге, клишонога недарма завалилась до табору, адже мала нагальну справу, котру міг вирішити виключно Корнило. Справи, очевидно, аж ніяк тому не сприяли.

Попередня
-= 77 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!