Слава ЗСУ!

• Все. Тепер можна пити. – мовила звірюка глибоким жіночим голосом. – Якби не я, то ти б серед ночі прокинувся з вибуховою діареєю. Кепський з тебе турист, Корнію. Ой, кепський.

• Що? – вибалушився на ведмедя парубок.

• То, Корнію, то! – діловито вела далі зубаста паща. – Кепський, наче з біса святенник. Ба більше! Якби не я, то ти б вже давно блукав лісом разом із вовками, лисицями, здичавілими собаками й іншою ласою до легкої наживи звіриною. Чи ти про вибухову діарею питаєш?

Хлопець не зронив ні слова. Клишоногий, потрактувавши мовчання заохоченням до балачки, провадив далі.

• Це коли аж так припече, що не встигаєш добігти до найближчого кущика аби прикрити срамоту. Тільки захотілось… Ба-бах! Обгидив спіднє, спальник і навіть намет.

• Ти розмовляєш?

• Хіба не видно?

• Мені це сниться…

• Може тебе вкусити?

• Ні. – запротестував хлопець. – Обійдусь.

• А може все ж таки вкусити? – наполягало бурмило. – Відразу очуняєш і перестанеш самодурствувати.

• Я не самодурствую. Лише не пам'ятаю, відколи це ведмеді навчилися людської мови.

• А хто сказав: я – ведмідь?

• Ти в дзеркало давно дивилося, волохате створіння? – Корнилій раптом повеселішав: безум привніс дрібку гарного настрою в гнітючу атмосферу зневіри та приреченості.

• Мені для самоаналізу дзеркало не потрібне. А тобі б не завадило: брудна мармиза, впалі щоки, засохлі губи, мішки під очима. Куди це годиться?

• Куди треба – туди й годиться. Не вистачало тільки порад від власної божевільної уяви. – буркнув парубок. – Мало того, що я розмовляю з ведмедем, та ще й змушений вислуховувати його повчання! Ніколи б не подумав, наскільки хвору маю фантазію. Уявні друзі повинні приносити радість, а не сушити мізки.

• Уявні друзі якраз мізки крутять – я намагаюся тобі їх вправити. Різниця очевидна.

• Ну, в цьому разі варто було б втілитися в інший образ – переконливіший. Бо хто, по-твоєму, серйозно сприйматиме язикатого ведмедя?

• То, кажеш, я – талалайка?

• Ні, я цього не казав, оскільки таким чином сам би виявився талалаєм.

• То ж хто тоді я? – поцікавився нахабний вишкірений писок.

• Витвір моєї хворобливої уяви. Подібне вже трапилось одного разу під дією алкоголю. Тепер вдруге. Стабільність – ознака майстерності.

• Ага… І як мені тебе переконати у зворотньому?

• У тому, що я не сплю, і що зараз на колоді поруч сидить справжнє живе створіння – не виплід безумства?

• Так.

• Ніяк.

• Як?

• Так. Ніяк. – всміхнувся хлопець, задоволений собою. – По-перше, ведмеді бояться вогню. По-друге, ведмеді не можуть лапою знять казанок з багаття. По-третє, ведмеді жеруть ягоди, а не розмовляють. І останнє: що б ти мені не сказало, чого я знаю, навіть найпотаємніше, – ти це знаєш, бо це знаю я.

Юнак ляснув у долоні та розтягнув посмішку ще ширше – точно Чеширський Кіт – від вуха до вуха. Це зображало повний і беззаперечний тріумф. Не прикопаєшся. Одначе клишоногий був іншої опінії.