Слава ЗСУ!

• Приблизно.

• Гаразд. Тільки я от ніяк не збагну: невже за стільки років не можна було вчинити чогось такого, що б перехилило шальки терезів у той чи інший бік? Порушити ж рівновагу досить легко.

• Корнію, справа тут заплутаніша, аніж перевести – не перевести стареньку через дорогу й гарантовано отримати квиток в один кінець: або на небеса, або у пекло. По-перше, ти на мене давно дивився? Від мого вигляду бабця радше дуба вріже, чим дозволить собі допомогти. По-друге, я не знаю, що саме потрібно зробити і скільки на це відведено часу. Нагорі, мене просто-таки випхали назад на землю, замкненою у ведмежу оболонку, ґрунтовно нічого не пояснивши. По-третє, я взагалі не згадувала про рівновагу, я казала виключно про недостатню кількість добрих та поганих справ, а воно не одне й те саме. Тож… Австріяки та німці одразу хапалися за гвинтівки…

• Почекай, я сам бачив, як у тебе лапи перекидались на руки. Це означає…

• Корнію, це нічого не означає. Всього-на-всього маленький бонус. Не більше. Я можу рости, меншати, витягувати чи прибирати ікла, кігті, міняти колір шерсті, проте, я завжди лишаюсь ведмедем. Зрозуміло? Я продовжу?

• Давай.

• Одного зимового дня, коли пришлі вояки вкрай знахабніли, чаша мого терпіння переповнилась, і я в своїй страхітливій подобі навідалась до їхнього табору. Ті ж, певно, гадаючи ніби до них забрів шатун, взялися за рушниці. На горе їм, вони не знали, що зброя мене тільки дошкульно ранить, а вбити не здатна. Тому замість мертвого приблуди отримали вкрай розлючене кровожерне чудовисько. Втративши самоконтроль, я перебила й покалічила чимало солдатів. Зазвичай люди не мають жодного хисту до магії, але, поглинуті страхом чи ненавистю, ви спроможні творити дива. На те воно й сталося. Останній з убитих, помираючи, увігнав у мене багнет, вклавши в удар всю душу. Цим він запечатав мою свідомість, перетворивши на пересічну карпатську буру ведмедицю, хоч і невмирущу. В такому стані я прожила ціле століття, аж поки ти, Корнію, мене не розчаклував.

• То ось воно…

• Ненависть занапастила, а потім звільнила. Як кажуть, не було б щастя, та нещастя помогло. Знавіснілою від люті я напала на вояків. У передсмертній агонії солдат замкнув мій дух, відділивши від плоті. Озлоблений звір перестав бути звіром, намагаючись помститися за вибите око. Коло ненависті у повній красі.

• Я не помилився, то була ти! Це твій голос змусив мене витягнути багнет… І стрибнути в річку! – випалив парубок.

• Збитою з пантелику людиною легко керувати. Достатньо наполегливо попросити.

• Але навіщо? Ти ж кажеш: я тебе звільнив! Така твоя дяка?

• Взагалі-то так…

• Що?! – вилупився на Медведицю приголомшений хлопець.

• Я спостерігала за вашою сімкою впродовж дня: від хатинки на Плісце і аж до річки Молодої. Що ж, по-твоєму, я побачила? Веселу дружну компанію? Ні, я побачила, як жалюгідні довбні глузують з мого рятівника. От і вирішила за тебе заступитися. Наклала чари загублених речей, таким чином, щоб ти міг спостерігати й насолоджуватися, як твої кривдники один за одним зникають безвісті. Одначе, Корнію, ти чомусь виявився не настільки задоволеним, як я очікувала.