Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• То як, перейдемо до твоєї частини угоди? – ведмедиці набридло чекати. Їй кортіло швидше отримати бажане. А отримавши, можна би було зачарувати парубка, аби той геть-чисто забув про розмову.

• Вони зникли через мене…

• Що? – здивувалась Медведиця.

• Ти їх вбила, бо я – слабак, котрий сам за себе не здатен постояти! – молодик зненацька скипів, немов переповнений чайник. Емоції палаючими краплинами люті вихлюпнулись назовні. Юнак злився на себе, на ведмедиху, на товаришів, на людей, на світ.

• Чого чманієш? – насупилась клишонога. – З приводу слабака – згодна, але я нікого не вбивала.

• Ти хоч уявляєш, як воно – усвідомлювати, що через твою безвольність гинуть люди?! Від цього можна здуріти!

• Корнію, не варто аж так перейматися…

• Звісно! Я ж не тисячолітня безсмертна примара, яку не беруть ні час, ні куля. Це тобі можна кришити всіх наліво й направо, а мені – зась. У мене ж совість та сумління, а в тебе замість них пазурі та ікла. Ніколи не задумувалась: як воно було отим нещасним австрійцям, коли ти їх на клапті рвала.

• Самі винні. – дратуючись відповіла Медведиця. – Нічого в мене стріляти.

• О! То нічого, що ти невмируща?!

• Їхні проблеми.

• А! Ось тепер мені ясно, чому ти до раю не потрапила. Проте аж ніяк не зрозуміло, чому тебе не запроторили в пекло!

• Намагаєшся мене збісити? – прогарчало волохате страховисько: останні почуті слова боляче зачепили за живе.

• Хіба не видно?! Дуже закортіло дістатися місця, куди ти відіслала моїх друзів – на той світ!

• Ти ідіот, Корнію! – звір завив парубку прямісінько в лице. – Я їх не вбивала! Я їх відправила туди, звідкіля ми всі приходимо, – в небуття. І за великим бажанням та малим умом їх можна звідти…

Медведиця запнулась, не закінчивши фрази.

• Повернути… – докінчив Корнило.

• Це вона винна. Це через неї так вийшло. – клишонога на задніх лапах меланхолійно кружляла навколо багаття й ремствувала собі під носа. – А хто знав? Хто ж знав?

• Ти про кого?

Лісова зайда зупинилась, склала руки в боки і з докором вирячилась на хлопця, що сидів на колоді, п'ючи чай.

• А ти ніби й не здогадуєшся?!

• Ні. – сухо видавив юнак, одначе, серце його ледь чутно калатнуло.

• Ой, дурний же ж ти, Корнію. – гучно зітхнуло волохате створіння, по чому продовжило накручувати кола. – Про Іванну кажу. Про ту Іванну, в котру ти, довбню, вклепався по самі вуха.

• Вона мені дійсно подобається. – виправдовувався той, проігнорувавши образливий випад. – Але щоб закохатися…

• Я, по-твоєму, вчора народилась? – Медведиця кинула гнівний погляд у бік співрозмовника. – Це чорниці можуть подобатись – я от їх жеру відрами, і байдуже: звідки вони, які вони, що з ними стане, як я ними попоїм. Ти ж причепився до єдиної ягідки: протираєш штани на одному місці, хоч слід тієї давно вже пропав.

• До чого хилиш?

• От скажи мені, Корниле, якби Іванна не пішла з вами в похід, то невже б ти оце теліпався стежкою назад до Осмолоди? Ні, інакша передумова: якби ви не залишились удвох в останній день переходу?

Попередня
-= 82 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!