Слава ЗСУ!

По кожному черговому спалаху серце виривалося з грудей: чи дочекається парубок наступного, а чи сам перетвориться на світло, залишивши груду попелястої обпаленої безформної плоті з витеклими очницями та перекошеним чорним ротом.

Воля здатна тримати глузд купи і з мізерними шансами на виживання. Але коли падає небо – людські потуги марні.

Вода, здавалося, затекла всюди: під дощовик, у взуття, у спіднє – жодної сухої нитки! Цілісінький навколишній світ виключно те й робив, що хлюпав та чвакав. Жоден інший звук не міг пробитися крізь цей монотонний одноманітний шум. Нехай би тільки звуки – думки тьмяними спалахами губилися коридорами гудіння, втрачаючи одна одну.

Гора Молода зі своїми кам’яним осипищем, тригонометричним пунктом лишилася далеко позаду. Корнилій не мав жодного уявлення як звідти вибрався, як змусив себе підвестися, як переборов заціпеніння. Може то й не він. Може то Бог перебрав на себе одноосібне керування його тлінним тілом та повів уперед, поки свідомість блукала безтямним мороком.

А може хтось інший.

Похмурим небом шалено неслися чорні хмари. Дощ лив. Блискавки били. Грім гримів. Ноги йшли мокрою вузькою тропою, самі по собі.

• Корнію, ти з нами?

• Я?

• Добре. Тепер візьми і випий ось це.

• Гаряче.

• Нічого. Пий, пий. Тобі це зараз піде на користь.

• Не хочу.

• Треба. Не змушуй мене силоміць вливати напій тобі в горлянку.

Хлопець прочухався пізнім вечором. Почувався зле – значно гірше від учора, позавчора чи коли-небудь раніше. Нескінченна небесна канонада все ще гримала у вухах. І від цього рокоту млосно нила голова, трусило руки. Корнило спробував заспокоїтись, одначе це виявилось не просто, бо спогади самовільно повиймали нагору тваринні страхи, котрі потихеньку витісняли зі свідомості здоровий глузд. Схарапуджена уява вже повним ходом малювала наочні апокаліптичні картини: грім, блискавку, смерть, сморід, гниль, небуття. Для вічності тут місця не знайшлося.

Парубок рвучко сів, скинувши верхню частину спальника вбік, підібгав до грудей ноги, міцно затис їх руками, уткнувся вилицями між колін. Слухаючи власне важке поривчасте дихання та намагаючись згадати щось приємне, Корній силкувався перечекати грозу, що нуртувала всередині нього. Жоден спомин за міццю не міг тягатися з бурею. Сім'ї, друзям, дому, школі, вишу, навіть Іванці не було до снаги витягти сердегу з гострих як лезо бритви пазурів жаху. Вони з кожною секундою глибше й глибше встромлялися в серце.

Молодик раптово відчув непереборне бажання тікати, бігти світ за очі. Головне – врятуватися. На інше – начхати. “А як же Іванка?” – кволо відізвався голосок, немовби з-за наглухо зачинених дверей. “А грець із нею! – торочили в унісон кревні брати – страх та боягузтво. – Грець з усім, що не стосується мого життя!”

Юнак узявся нервово розстібати блискавку, яка закривала вхід до тамбура. Остання піддавалась, але дуже повільно. Коли нарешті тасьма застібки відділилися один від одного настільки, що між ними можна було просунути руки, парубок міцно схопився за краї і заходився силою розширювати вихід, безповоротно псуючи блискавку. Проте бранець власних жахів не встиг вибратися з намету: в передбаннику на нього вже чекали.