Слава ЗСУ!

• Тепер зрозуміло. – невесело промовила жіночка, розмішуючи киплячий куліш у казанку. – Тільки-от нащо ти сам у похід пішов?

• Не знаю. – зітхнув Корнило. – Певно, доля. Я, якщо чесно, не хотів. Воно саме вийшло.

• Так не буває. – молодиця відволіклася від варива, ставши на повен зріст. – Все, що робить людина, завжди має мету. Іноді вона виявляється прихованою, навіяною, ідіотською. Але мета є завжди. Ти ж чомусь вирішив їхати, коли решта групи передумала.

• Насправді, у моєму випадку все значно складніше, аніж я оповідаю. – парубок випадково зронив ледь чутні розпачливі нотки в середині речення.

• То розкажи.

• Не можу.

• Чому?!

• На те є багато причин.

• Які ще можуть бути причини, якщо ти блідим як смерть приплентався до нас у табір? Їй-богу, ні живий ні мертвий, наче зомбі. Двох слів зв'язати не міг, лише норовив кудись іти. Куди – не ясно. Якби не Мар'ян, то ти либонь би оце й зараз туди плівся.

На докір хлопець анічогісінько не відповів: не мав чого сказати. Історія про ведмедиху й зачарованих товаришів хоч і реальна, але разом із тим неймовірна з точки зору здорового глузду. В найкращому разі Корнилія вважатимуть брехуном. В найгіршому – психом, котрому необхідно на прийом до лікаря.

• Юначе, от нащо ти оце відмовчуєшся? Невже не розумієш: я хочу допомогти? Дурниці, подібні тій, яку ти вчинив, – не забавки. Вони можуть дуже кепсько позначитися на твоєму житті. Коли б не ми, то лише одному Богу відомо, що могло б із тобою статися.

Парубок втупився в землю. Мар'яна нагадувала йому Іванку: чуйна, безкорислива, завжди готова прийти на допомогу. Проте на відміну від неї, ця жінка мала значно впертіший, вимогливіший і нетерпеливий характер.

• Корнію, не сиди, ніби в рота води набрав. – не вгавала Мар'яна. – Чим більше й довше тримаєш у собі проблеми, тим гірше почуваєшся! Твої, здавалося б, безглузді вчинки – не що інше як незграбний спосіб полегшити душевні страждання. Уяви тільки…

• Мар'яно, куліш горить. – з боку річки пролунав низький чоловічий голос.

• От, холєра! – вигукнула молодиця, кинувшись до казана.

За чверть години трійця вже вечеряла. Вариво виявилося смачним, хоч від нього й трохи тхнуло горілим. Корнилій уминав кашу, аж за вухами лящало, напихаючи її за обидві щоки. Коли проковтнув першу порцію, то одразу ж попросив другу. На щастя, Мар'яна, передбачивши подібний розвиток подій, приготувала достатньо кулешу. Тому на безсловесне благання горопашного бурлаки (рот мовчав – очі жадібно-жалібно дивились) вона виділила йому третю порцію.

Жінка стурбовано спостерігала, як той їсть: “Чому довів себе до такого жалюгідного стану?” Молодиця добре пам'ятала, яким зустріли хлопця кілька днів тому. Він видавався здоровим, сильним, впевненим, цілеспрямованим. Вона тоді, опісля короткої розмови, ще й подумала: молодчина, ніде не пропаде. А, виявилось, помилилася…

По вечері Мар'яна знову заходилась примусом допомагати Корнилові розбиратися в собі. У її розумінні це означало докопатись до причин. Та черговий етап допиту закінчився не розпочавшись, оскільки Мар’ян вчасно заступився за парубка: “Нащо ти до нього чіпляєшся? Не хоче розказувати – його справа.” Жінка, спалахнувши, спершу зібралась гримнути на чоловіка, однак, помітивши полегшення на обличчі небораки, не стала сперечатися й прикусила язичка (дійсно, варто трохи вичекати, бо ще дужче замкнеться). Здоровань же вирішив не випускати ініціативу з рук і взявся розказувати новому знайомцю про себе з дружиною.