Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

Тут хлопець чітко усвідомив: якщо зараз піде геть, то ніколи собі цього не пробачить. Справа не стільки в совісті, скільки в ньому самому. Глибоко в серці він не хоче лишати дійсність такою, якою вона нині є. Він хоче повернути все на круги своя.

Поки просвітлення не минуло, і розум знову не поринув у морок, юнак схопився за рюкзак, накинув його собі на плечі, не защепнувши жодної застібки, та рушив до мосту. Перед тим, як на нього зайти, зупинився, опустив наплічник додолу, роззувся, зняв шкарпетки, поклав їх у верхній клапан, разом із ними туди пішли бандана й дощовик.

Парубок стояв над потоком. Внизу під ногами клекотали хвилі кольору безодні. Прийшов час зробити крок, опісля якого вороття вже не буде.

З лісу вистрибнула Медведиця. Не встигла… Пізно…

Корній зробив крок і розчинився серед вод ріки Молодої.

Сумно, коли люди йдуть – дороги розходяться. Звикаєш до когось, а його шлях раптово завертає зовсім не туди – геть в протилежний бік. І розумієш: нормальному плину речей прийшов кінець. І все відтепер стає трохи інакшим. Либонь не все, зате багато чого достеменно. Кортить якось зарадити, заліпити ту гірку чорну діру в грудях, котра постала натомість. Хоч не одразу, та найчастіше, це вдається: знаходяться нові знайомці, формуються нові прив'язаності. Рана затягується. Одначе трапляється й інше: рана не гоїться, а незамінні, на жаль чи на щастя, чи так, чи сяк зустрічаються. То ж… Як далі?

Кожен чинить по-своєму: згідно власного досвіду, понять, уявлень. Універсального рецепту не існує. Цілком можливо, знайдеться невдаха, що, на відміну від нормальної людини, сміло поховає власне життя, чекаючи з моря погоди або ж розбиваючи голову об стіну, замість того аби змириться і піти далі. Бо якщо світ завжди забирає те, чого прагне, то чому б йому хоча б раз не віддати те, чого хочуть від нього: ми усі є його частинками-дітьми.

Дощ ущух, але сонце не поспішало показувати носика з-за пухнастих фіранок, наче соромлячись через допущену хибу. З небесним плачем? Хіба то плач?! Справжнісінька невмотивована свавільна істерика з биттям посуду та жбурлянням усього, що тільки попаде під руку! Вода нещадно заливала тварин, рослин, людей. Про землю годі й казати! Страхітливі блискавки розтинали чорно-сіру твердь яскравими спалахами, щоразу гупаючи по здоровезних невидимих барабанах. Скільки живих істот перелякала ця канонада? Безліч! А все чому? Бо сонце недогледіло небо. Якби воно відразу взялося до нього говорити, заспокоювати, то, трохи порюмсавши, негода б обійшла стороною. Навспак же маємо те що маємо: нарцис зрідка дослухається до вразливого здатного до втрати самовладання велета-мовчуна із синдромом перманентної зміни настрою.

Коли Корній доповз до туристичного будиночку на Плісце, вже вечоріло. Благо, хмари розійшлися, і на обрій вигулькнув місяць. Нічний вартовий хоч не світив, проте давав надію на майбутнє. Саме її потребував найбільше промоклий до нитки парубок, адже окрім одягу на собі не мав нічого: річка забрала решту. Вона спокійно могла відняти й життя, але чомусь не захотіла, прибивши знесиленого Корнилія до берега за кількасот метрів від мосту. Хлопець боровся як міг, та йому не вистачило двох дужих пар рук, котрі б витягнути з потоку.

Молодик незграбно плюхнувся на ослін, той стояв навпроти фасаду притулку, склав руки на стіл, повалив на них важезну ниючу голову.

Попередня
-= 96 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!