Слава ЗСУ!

Двір прихистку був переповнений туристами. Чоловік десять товклися коло багаття, четверо стояли трохи віддалік, гаряче сперечаючись, інші постійно курсували між будиночком і майданчиком поруч з вогнищем, де відбувались основні події: грала гітара, варилась каша, йшла дружня бесіда.

По тому, як люди трохи прийшли до тями від нахабної появи незваного гостя (вмощуючись, останній безпардонно зіштовхнув додолу кілька пакетів з їжею), найуважніші поспішили на допомогу, оскільки запримітили: з незнайомцем не все гаразд.

Парубка відкачували довго: виділили найкраще місце біля багаття, поділилися сухим одягом, напоїли гарячим чаєм, а ще розпитували, слухали, радили. Бідолаха безперервно молов нісенітницю про загублену кохану, підступну ведмедиху, зниклих товаришів, жорстокі мстиві чари і світ, що завжди вносить свої корективи. Люд не зважав на маячню страждальця, списуючи її на тяжкі переживання, пригоди. Врешті-решт вирішили згорнути посиденьки й укласти приблуду спати.

День повернення

Ранок зустрів Корнилія дерев'яною стелею. Та височіла над ним неначе небо в горах: дуже близьке, а водночас дотягнутися зась. Спросоння молодик все ж спробував. Нічого не вийшло, бо ступені вільності рук суттєво обмежував застебнутий спальник.

З пробудженням до хлопця долинули близькі голоси. Розмовляли двоє. Не перешіптувались, проте переговорювались досить тихо, аби чужі вуха випадково не почули зайвого. На Корнила не зважали, певно, думаючи, ніби той спить.

• Чуваче, я ж їй грав “Така, як ти”…

• І не раз.

• Я їй пропонував піти вдвох на концерт.

• І не раз.

• Я присвятив їх пісню.

• І не одну.

• Одну.

• Гаразд, нехай буде одну. – нотка єхидства виразно вивалила своє огидне нутро на поверхню.

• Чуваче, ти з мене насміхаєшся? – ображено запитав співрозмовник.

• Ні, як ти міг подумати? – викручувалось брехливе брехло.

Голоси немовби долинали з далекого минулого, про повернення якого зовсім нещодавно так мріялося Корнієві. Вмить його як струмом вдарило. “Невже вийшло?!” Парубок ривком підвівся і з надією витріщився вбік, звідкіля точилась балачка.

• Доброго ранку, людино-катастрофо, чим сьогодні нас порадуєш? – бризнув жовчу Денис.

Людина-катастрофа вишкірився, здавалося, ширше ніж від вуха до вуха. Тому вигляд мав не для слабкодухих, позаяк подібні посмішки не рідко асоціюються з відсутністю в індивіда дружби з власною головою (чи надзвичайно великою радістю в ній-таки).

• Чого вилупився? – не витримав Славко.

• Хлопці, я вас люблю! – Корнилій заходився поспіхом розстібати блискавку на спальнику.

• Гей, гей! Попустися, чуваче!

Напівголий щасливець, звільнившись від знерухомлюючих пут, в очманілому екстазі побіг до товаришів обійматися. Тих аж в жар кинуло від шалених гіпертрофованих проявів приязності.

На півдорозі до оторопілих цілей Корнилія наче премкнуло. Він зупинився, в очах забриніла тривога.

• Де Іванка?